«Хочеш, друже мій, я тебе візьму до себе в театр?» — спитав він мене,
«А скільки ви мені дасте?»
«Сорок дукатів на місяць».
Панове, це ж сто шістдесят франків! Від щастя я був на сьомому небі.
«Але як домогтися,— спитав я в Джіованноне,— щоб суворий сеньйор Цінгареллі відпустив мене?»
«Lascia fare a me»,
Покладіться на мене,— переклав старший хлопчик.
— Саме так, юний мій сеньйоре. Отже, сеньйор Джіованноне каже мені: «Саго \ перш за все підпиши цей контракт». Я підписую, він мені дає три дукати. Ніколи до того часу я не бачив стільки грошей. Потім він пояснює мені, що я повинен робити.
На другий день я прошу аудієнції у грізного сеньйора Цінгареллі. Його старий камердинер мене впускає.
«Чого тобі треба, шибенику?» — питає Цінгареллі.
«Маестро,— кажу я йому,— я каюсь у своїх помилках; я більше не тікатиму з консерваторії, перелазячи залізну огорожу. Я вчитимусь тепер вдвоє старанніше, ніж досі».
«Якби я не боявся зіпсувати найкращий бас, який я будь-коли чув, я б тебе посадив у карцер, на хліб і на воду, ти б посидів так тижнів зо два, негіднику».
«Маестро,— знов починаю я,— я тепер буду зразковим учнем у всій школі, credete a me. Але я прошу вас, будьте такі ласкаві, якщо хто-небудь проситиме, щоб ви мене відпустили співати в місті, відмовте йому. Благаю вас, скажіть, що ви не можете».
«Та якому дурню спаде на думку просити за такого шибеника, як ти? Невже я дозволю тобі покинути консерваторію? Ти що, глузуєш з мене? Ану, забирайся геть,— сказав він, намагаючись дати мені ногою в зад,— геть, а то — начувайся — потрапиш ти в мене у карцер на хліб воду!»
Через годину до директора з'являється сеньйор Джіованноне.
«Я прийшов просити вас, від вас залежить мов щастя,— каже він.— Віддайте мені Джеронімо. Хай він поспіває в моєму театрі, і цієї ж зими я зможу видати заміж дочку».
«Навіщо тобі цей гультяй? — питав його Цінгареллі.— Ні, я не згоден, не віддам його нізащо; та, зрештою, коли б я навіть погодився, він ніколи в світі не захоче кинути консерваторію. Він тільки що заприсягнув мені в цьому».
«Ну, якщо така справа,— поважно каже Джіованноне, витягаючи з кишені мій контракт,— саrіа саrіа!,— ось його підпис».
Тут Цінгареллі, не тямлячи себе від люті, щосили смикає дзвоник:
«Вигнати Джеронімо з консерваторії!» — кричить він несамовито.
Ось так мене й вигнали, а я реготався на все горло. Того самого вечора я співав арію Moltiplico. Полішинель збирається одружитись і перелічує на пальцях речі, потрібні йому, щоб завести господарство, весь час збиваючись з рахунку.
— Ах, пане, зробіть ласку, заспівайте нам цю арію,— сказала пані де Реналь.
Джеронімо заспівав, і всі сміялись до сліз. Сеньйор Джеронімо пішов спати тільки о другій годині, зачарувавши всю сім'ю своїми манерами, чемністю й веселою вдачею.
На другий день пан і пані де Реналь дали йому листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французького двору.
«Отже, скрізь панує фальш,— думав Жюльєн.— Тепер сеньйор Джеронімо поїде в Лондон на шістдесятитисячну платню. А без спритності директора СанКарліно про його божественний голос дізналися б, мабуть, років через десять... Слово честі, я волів би краще бути цим Джеронімо, ніж паном де Реналем. Правда, співака не так поважають у суспільстві, зате в нього не мав таких неприємностей, як оці торги, та й живеться йому веселіше».
Одна річ дуже дивувала Жюльєна: тижні, які він провів на самоті у Вер'єрі, в домі пана де Реналя, були для нього сповнені щастя. Огида й нудьга проймали його тільки під час званих обідів. Зате на дозвіллі він міг без перешкоди читати, писати, міркувати в порожньому домі. Його сліпучі мрії не порушувалися щохвилини жорстокою потребою вгадувати порухи ницої душі, та ще й обманювати її лицемірними вчинками і словами.
«Може, щастя ось тут, зовсім близько?.. Адже на таке життя не треба багато грошей. Я можу або одружитись з мадемуазель Елізою, або стати компаньйоном Фуке... Проте хоч подорожній, піднявшись на круту гору, з насолодою сідає відпочити на її вершині, чи був би він щасливий, коли б його примусили відпочивати вічно?»