Абат Пірар ледве помітно всміхнувся:
— Ось наслідки суєтної світської пишноти ви, певне, звикли до усміхнених облич, які є справжнім вертепом брехні та облуди. Істина сувора, пане. Та хіба не суворим € й наш обов'язок тут, на землі? Треба подбати, щоб ваша свідомість не піддавалась цій слабості — надмірній чутливості до суєтних принад зовнішності.
— Якби вас не рекомендували мені,— провадив абат Пірар, знов переходячи з очевидним задоволенням на латинь,— якби вас не рекомендувала мені така людина, як абат Шелан, я розмовляв би з вами суєтною світською мовою, до якої ви, здається, звикли. Повна стипендія, про яку ви просите — річ, скажу я вам, майже неможлива. Але мала була б нагорода абатові Шелану за його п’ятдесятирічні апостольські труди, якби він не міг розраховувати хоч на одну стипендію в семінарії.
Потім абат Пірар порадив Жюльєнові не вступати без його згоди ні до яких таємних товариств чи братств.
— Даю вам слово честі,— сказав Жюльєн з палкістю чесної людини.
Ректор семінарії вперше усміхнувся.
— Це слово зовсім не годиться тут,— сказав він,— воно занадто нагадує про суєтну честь мирян, яка так часто призводить їх до помилок і навіть до злочинів. Ви мусите слухатись мене в силу параграфа сімнадцятого булли Unam ecclesiam святого Пія V. Я ваш духовний начальник. В цьому домі, любий мій сину, слухати — значить коритись. Скільки у вас грошей?
«Все зрозуміло,— подумав Жюльєн,— саме тому я й став «любим сином».
— Тридцять п'ять франків, отче.
— Записуйте докладно, на що витрачатимете ці гроші. Вам доведеться звітувати переді мною.
Ця тяжка розмова тривала три години. Потім Жюльєн покликав воротаря.
— Проведіть Жюльєна Сореля в келію номер сто три,— сказав йому абат Пірар.
На знак особливої ласки він дав Жюльєнові окреме приміщення.
— Віднесіть туди його валізу! — додав він.
Жюльєн опустив очі і побачив прямо перед собою свою валізу: виявляється, він дивився на неї протягом трьох годин, але не пізнавав її.
Вони прийшли в келію № 103; це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів, на верхньому поверсі будинку; вікно її виходило на кріпосний вал, за яким видно було красиву рівнину по той бік річки.
— Який чарівний краєвид! — вигукнув Жюльєн. Але, звертаючись так сам до себе, він не відчував того, що означають ці слова. Бурхливі переживання, яких він зазнав за своє коротке перебування в Безансоні, остаточно знесилили його. Він сів біля вікна на єдиний стілець, що був у келії, і відразу поринув у глибокий сон. Жюльєн не чув дзвону ні на вечерю, ні на вечірню молитву; про нього забули.
Коли другого ранку перші промені сонця розбудили його, він побачив1 що спав на підлозі.
XVI. РІД ЛЮДСЬКИЙ, АБО ТЕ, ЧОГО БРАКУЄ БАГАТІЮ
Я один на білому світі, нікому нема ніякого діла до мене.
Всі ті, хто на моїх очах домагається успіху, люди безсоромні й черстви,
я не можу бути таким. Вони мене ненавидять за мою м'якосердість
Ах, я скоро помру чи то з голоду, чи то з горя від того,
що люди такі жорстокі.
Юнг
Жюльєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізнився. Наглядач його суворо вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жюльєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим виглядом:
— Зогрішив, преподобний отче. Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не новак у їхній справі. Під час перерви Жюльєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але їм не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотримуючись укладених для себе правил, він розглядав цих триста двадцять одного товариша, як ворогів. Найнебезпечнішим з усіх був у його очах абат Пірар.
Через кілька днів Жюльєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.
«Е, боже ж мій, за кого вони мене мають,— міркував Жюльєн,— невже вони думають, що я абетки не знаю». I він вибрав абата Пірара.
Він і гадки не мав, що цей вчинок був для нього вирішальним. Один зовсім молоденький семінарист з Вер'єра, який з першого ж дня назвався його другом, сказав йому, що було б, мабуть, обачніше вибрати пана Кастанеда, помічника ректора семінарії.
— Абат Кастанеда — лютий ворог пана Пірара, якого підозрюють у янсенізмі,— додав семінаристик, нахилившись до вуха Жюльєна.
Всі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що й діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе за неперевершеного лицеміра. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі за успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди.