Спочатку Жюльєн мало не задихався від почуття зневаги, але нарешті він відчув жаль: адже батькам більшості його товаришів, мабуть, не раз доводилось, повернувшись увечері взимку до своєї халупи, не знайти там ні хліба, ні каштанів, ані картоплі. «Що ж тут дивного,— казав собі Жюльєн,— коли в їхній уяві щаслива людина насамперед та, що добре пообідала і мав гарний одяг? У моїх товаришів цілком певне покликання, вони переконані, що духовне звання забезпечить їм тривале щастя: добре обідати і мати взимку теплий одяг».
Якось Жюльєн почув, як один молодий семінарист, обдарований палкою уявою, казав своєму товаришеві:
— А чому я не можу стати папою, як Сікст П'ятий, що колись пас свині?
— Папами обирають тільки італійців,— відповів його друг.— Але, напевно, комусь . із нас випаде жеребок на місце старшого вікарія, настоятеля, навіть, можливо, єпископа. Пан П., єпископ шалонський,— син бочара, а мій батько також бочар.
Якось під час лекції догматики абат Пірар прислав по Жюльєна. Бідолашний юнак був дуже радий вирватись з тієї фізичної і моральної атмосфери, в якій він задихався.
Ректор прийняв його так само грізно, як 1 в день його вступу до семінарії.
— Поясніть мені, що написано на оцій гральній карті,— сказав він, дивлячись на Жюльєна ,так, що той радий був би провалитись крізь землю.
Жюльєн прочитав:
«Аманда Біне, в кав'ярні Жірар, до восьмої години. Сказати, що родом з Жалка, родич моєї матері».
Жюльєн зрозумів, яка страшна небезпека загрожувала йому: донощики абата Кастанеда викрали в нього цю адресу.
— В той день, коли я сюди вступив,— відповів він, дивлячись на лоб абата Пірара, бо не міг знести його грізного погляду,— я дуже боявся: пан Шелан сказав мені, що тут будуть і наклепи, й усякі каверзи і що тут заохочуються доноси й шпигунство серед товаришів. Така воля господа бога, щоб молоді священики бачили життя таким, яким воно е, і пройнялися огидою до всього мирського та його розкошів.
— I це ви мені розводите такі теревені — скрикнув обурений абат Пірар.— Негіднику!
— У Вер'єрі,— спокійно продовжував Жюльєн,— мої брати били мене, коли була яка-небудь підстава заздрити мені...
— До діла до діла! — скрикнув пан Пірар, ледве стримуючи себе.
Нітрохи не злякавшись, Жюльєн провадив далі:
— В той день, як я прийшов у Безансон, десь опівдні я схотів їсти й зайшов у кав'ярню. Серце моє було пройняте огидою до такого нечестивого місця, але я думав, що поснідаю тут, мабуть, дешевше, ніж у готелі. Якась жінка, очевидно хазяйка кав'ярні, побачивши, що я новак, пожаліла мене. «В Безансоні повно всяких шахраїв,— сказала вона мені,— я за вас боюся, пане. Якщо з вами щось трапиться, зверніться до мене, пошліть кого-небудь до мене, але не пізніше восьмої години. Якщо семінарські воротарі відмовлятимуться виконати ваше доручення, скажіть, що ви мій кузен, з Жанліса».
— Всю цю балаканину буде перевірено,— вигукнув абат Пірар, йому не сиділось на місці, і він походжав по кімнаті.—- Геть у келію!
Абат пішов слідом за ним і замкнув його на ключ. Жюльєн кинувся до своєї валізи, на дні якої була старанно схована фатальна карта. Речі були на місці, але лежали не в тому порядку, в якому він їх поскладав, хоч ключ він завжди тримав при собі. «Яке щастя, подумав Жюльєн,— що, коли я ще нічого не знав, я ні разу не скористався дозволом піти до міста; тепер я розумію, чому пан Кастанеда так часто і так ласкаво пропонував мені це. Могло трапитись, що я з дурного розуму перевдягся б і пішов до красуні Аманди, і це мене згубило б. Коли вони втратили надію заскочити мене на гарячому, то, щоб марно не пропадав цей документ, зробили донос».
Через дві години Жюльєна знов викликали до ректора.
—: Ви не збрехали мені,— сказав він йому вже не так суворо,— але зберігати цю адресу - така необережність, що ви навіть не уявляєте собі її ваги. Бідолашний хлопче! Навіть через десять років це може вам пошкодити.
XXVII. ПЕРШИИ ЖИТТЄВИЙ ДОСВІД
Наш час, боже праведний!
Та це ж справжній старозавітний ковчег,
Горе тому, хто його торкнеться.
Дідро
Читач пробачить нам те, що ми подаємо так мало точних і переконливих фактів з Жюльєнового життя в цей період. Це не тому, що їх бракувало, навпаки; але те, що він бачив у семінарії, мабуть, занадто похмуре для того помірного колориту, якого ми намагались надати цим сторінкам. Мої сучасники, котрим доводиться страждати від певних явищ, не можуть згадувати їх без жаху, і це отруює їм будь-яку втіху, навіть втіху від читання казки.