— Дорогий абате,— сказав йому маркіз, покінчивши менш ніж за п'ять хвилин з усіма формулами ввічливості і запитаннями приватного характеру,— дорогий абате, незважаючи на весь мій видимий добробут, мені бракує часу, щоб серйозно звернути увагу на дві, вдавалося б, дрібні, однак дуже важливі речі — сім'ю і справи. Я дбаю про становище моєї родини і маю щодо цього великі можливості. Я дбаю й про свої втіхи, і це мусять стояти на першому місці, принаймні на мою думку,— додав він, помітивши здивування в очах абата Пірара. Абат, хоч і був людиною розсудливою, остовпів, почувши, як одверто цей старий говорить про свої втіхи.
— Безперечно, і в Парижі є трудівники,— провадив далі вельможа,— але вони гніздяться десь на п'ятому поверсі, а коли я наближаю до себе одного з них, він наймає квартиру на другому поверсі, а дружина його призначає дні прийомів. Отже, праці кінець, і всі його зусилля спрямовані тільки на те, щоб стати світською людиною або удавати таку; це в них єдиний клопіт з тої хвилини, коли їм забезпечено шматок хліба.
Для всіх моїх процесів, точніше кажучи, для кожного з них окремо, я маю спеціальних адвокатів, які просто надриваються на роботі; ще вчора один з них помер від сухот. Але для моїх справ взагалі,— чи повірите ви, пане,— от уже три роки, як я втратив надію знайти людину, що, взявшись вести моє листування, була б ласкава приділяти хоч трохи уваги до того, що вона робить. А втім, все це тільки передмова.
Я вас поважаю і насмілюсь додати, хоч і бачу вас вперше,— люблю. Хочете бути моїм секретарем і одержувати за це вісім тисяч франків або вдвоє більше? Присягаюся вам, що я на цьому ще виграю, і я беру на себе залишити за вами вашу прекрасну парафію до того дня, коли нам з вами захочеться розійтись.
Абат відмовився; але наприкінці розмови, коли він побачив, у якому скрутному становищі перебуває маркіз, йому спала на думку одна пропозиція.
— Я залишив у семінарії одного бідолашного юнака, якого, коли не помиляюсь, будуть там жорстоко переслідувати. Якби він був простим послушником, його давно б засадили. До цього часу юнак вивчав тільки латинь і святе письмо; та може статись, що колись він виявить великі таланти проповідника або пастиря душ. Не знаю, що з нього буде, але в ньому є божа іскра, він може піти далеко. Я мав на думці передати його нашому єпископові, якби в нас був такий, що ставився б до людей і до справ так, як ви.
— А якого походження цей ваш юнак? — спитав маркіз.
— Кажуть, що він син тесляра з наших гір, але я думаю, що це скоріше незаконний син якогось багатія. Якось я бачив, він дістав анонімного чи підписаного вигаданим ім'ям листа з чеком на п'ятсот франків.
— А! Це Жюльєн Сорель,— сказав маркіз.
— Звідки ви знаєте його ім'я? — спитав здивований абат і почервонів від свого запитання.
— Ну, цього я вам не скажу,— відповів маркіз.
— Так ось,— продовжував абат,— ви могли б спробувати зробити собі з нього секретаря; він енергійний, розумний, одне слово — варто спробувати.
— Чому ж ні? — сказав маркіз.— Але, можливо, це така людина, що поласиться на хабара від префекта поліції або ще когось і шпигуватиме за мною? Таке моє єдине заперечення.
Після того, як абат Пірар заспокоїв його прихильним відзивом про Жюльєна, маркіз витяг тисячофранковий банкнот:
— Пошліть Жюльєнові Сорелю цю подорожню; хай він приїде.
— Видно, пане що лише завдяки життю в Парижі у вас збереглися такі приємні ілюзії,— мовив абат Пірар.— Ви стоїте настільки високо, що не знаєте, яка тиранія тяжить над нами, бідними провінціалами, а особливо над священиками, котрі не дружать з єзуїтами. Жюльєна Сореля не схочуть відпустити, знайдуть для цього найхитріші відмовки, скажуть, що він хворий, що листи загубились на пошті і таке інше.
— Я візьму цими днями від міністра листа єпископові,— сказав маркіз.
— Я забув зробити одне застереження,— сказав абат,— цей юнак хоч і дуже низького походження, але гордий, і з нього не буде ніякої користі, якщо ви зачепите його самолюбство; ви зробите його тупицею.
— Це мені подобається,— сказав маркіз,— я зроблю його товаришем мого сина; цього досить?
Невдовзі Жюльєн дістав листа, написаного незнайомою рукою, із штемпелем міста Шалон; в листі був чек на ім'я одного безаясонського торговця ї наказ Жюльєнові негайно вирушати до Парижа. Лист був підписаний вигаданим ім'ям, але, розгорнувши його, Жюльєн затремтів: зелений листочок упав йому до ніг. Це був знак, про який вони умовились з абатом Піраром.
Менше ніж через годину Жюльєна покликали до єпископа, де він був прийнятий з справді батьківською ласкавістю. Весь час цитуючи Горація, монсеньйор у вишуканих висловах привітав Жюльєна з прекрасним майбутнім, яке відкривалось перед ним у Парижі, чекаючи, очевидно, почути в подяку деякі роз’яснення з цього приводу. Але Жюльєн нічого не міг йому сказати хоч би тому, що й сам нічого не знав, і його преосвященство пройнявся до нього великою повагою. Один з священиків при єпископстві написав до мера, і той поспішив власноручно принести підписану подорожню, в якій було залишене чисте місце для імені подорожнього.