Десь за дві години ми нарешті приїхали на місце. Мені доводилося бути в цьому переяславському музеї під відкритим небом, та й у Пирогові ми з Марією були не раз — школярів возили. Як же то було давно — в дев’яностих! Господи, ніби якихось п’ятнадцять років минуло, та як же швидко спливають ці останні роки. Не те, що в дитинстві, коли все навколо неосяжне та нескінченне…
Проте скажу чесно: навіть я зі своїм екскурсійним досвідом почував неабияке піднесення, бо після кількох зимових місяців у будинку свіже повітря і навіть недовга подорож виглядали справжнім святом, яким хотілося насолодитися сповна, навіть якщо це відбувалося з ласки поганих людей із темними намірами.
Ми висадилися на великій парковці, де, незважаючи на робочий день, було повно автобусів. Поруч із нами стояла делегація чи то японців, чи то корейців, — я їх ніколи не розрізняв. То Марія могла би швидко зрозуміти, хто це, але тільки не я. Їхня екскурсоводка марно намагалася відігнати від групи кількох юнаків, котрі пропонували іноземцям вишиванки та вушанки з червоними зірками, ніби ми були десь посеред Золотого кільця, а не на Наддніпрянщині.
«Ей, фарца, дєржи рукі так, шоб видно!», — закричав у тому напрямку Йосип, підійшовши до нас, і терміново спробував надолужити те, що ми недочули: розповів, що Риба спав цілу дорогу, що Крива побачила плакат Ющенка на зупинці й почала його хрестити, а ще він особисто бачив, як біля кіоску зі шаурмою в Софіївці стояло чи не десятеро на мотоциклах. І такі страшні, що хоч зараз кожному по п’ятнадцять років давай.
Я на автопілоті хитав головою, бо все одно не відчепиться, а Журба дуже уважно придивлявся до іноземної делегації. Як з’ясувалося трохи згодом, цікавили його не азіати, а торговці. Щойно наша маленька квола колона нарешті рушила нагору, до музею, як Григорій ще раз подивився назад і тихенько сказав:
— Я чув, у цих фарцовщиків можна будь-що знайти.
— Ну-ну, — весело примружив очі Йосип. — Ти про то, шо я думаю?
— Я нє знаю, про шо ти думаєш. Я про свойо.
— Та знаю я ото твойо «свойо». Опять про марафет задумался!
— Тіше, — шикнув на нього Журба, і я нарешті зрозумів, про що йдеться: вже не раз і не два Григорій цікавився наркотиками. Просто дійняв усіх розмовами про те, що треба хоч спробувати наостанок, що в тому є, і що хоче піти з життя щасливим — так, аби не мучитись. І, схоже, ці хлопчики з асортиментом Андріївського узвозу навели його на думку, що в такому місці можуть таке продавати іноземцям.
Ну от скільки йому років? Уже з півстоліття доросла людина, був на такій посаді, ще й народний засідатель, а ви тільки послухайте, що його цікавить! Ко-ка-їн! Їй-бо, іноді за Григорія бувало дуже соромно. Навіть більше, ніж за Йосипа. Той хоч асоціальний елемент, а цей? Тим часом Старенький не бажав заспокоюватись і далі розвивав тему:
— От смотрю на тєбя, Атос, і діву даюсь: ето ж как тєбя допустілі в суд, а? Тєбя ж постоянно тянєт на нашу сторону! Пару мастєй тєбе набіть — і будєш наш. Вот оно тєбе надо?
— А ти, можно подумать, всьо пробовал і всьо знаєш?
— Ну, пробовать много чего пріходілось — брєхать нє буду. От чего тєбе от етого дєла надо?
Журба ледве шкандибав, бо візок його лишили в нашому будинку через те, що він не складався і в автобус не втискався. Зінаїда сказала, що обов’язково знайде йому такий на місці, бо в музеї багато відвідувачів похилого віку. Важко переставляючи ноги, він довго думав над словами Йосипа і нарешті відповів — ніби через силу:
— Счастья.
— Ну, дурак, — щиро здивувався Йосип. Схопив Журбу за лікоть і гучно закричав: — Счастьє, петєля, — ето када ти на свободє, када прішол с мороза і сто грам под борщ, і баба єсть, а дєл на завтра — нєт, понял?
— Нє, ти слишал? Счастья єму продайтє грамульку. Йосип старенький, хоть би одін человек с прілічной статьйой! С кем пріходітся срок мотать? — розвернувся він на ходу до мене й одразу долучив до розмови: — Гриня, ну ти спросі. Наше дєло пятоє: рєшил — так пробей. Возьмі он у Боді сто баксов і шуруй до тєх дєлових.
Мною аж затіпало, та не від жарту і не від перспективи, а від того, що Старенький влучив у ціль: минав уже третій місяць, як я жив у Червоних Хащах, і треба було сплачувати за наступний квартал. Тому я взяв зі своїх грошей двісті доларів, поклав їх у паспорт, а той — у Маріїн гаманець, який повісив під сорочку на груди.