— Не хочу вертатися, — заперечив Опанас, але вже невпевнено. Треба було його дотискати, і Йосип дотиснув.
— І ще. Тут же в тебе телевізора немає, — сказав він і ще раз подивився навколо.
— Немає, — погодився Опанас. — Та в нас же й електрики немає.
— От і я кажу, що немає, а сьогодні ж футбол.
— Да? А хто грає?
— Та я ж казав. «Ювентус» — «Арсенал». А там же наші!
— Наші? — не зрозумів Опанас, зачаровано дивлячись на Старенького, і знову це виглядало так, наче він раптом перетворився на малу дитину, котру тато вмовляє перенести веселощі на завтра, а зараз мити ноги і лягати спати.
— За тих Лужний, а за тих — Заваров. Саша!
— Саша… — сумно повторив за ним Опанас і нарешті спустив ноги з низької пічки. — Тільки зі самого ранку, — підняв він догори вказівного пальця, — Лаврентій — злий, він чекати не буде.
— Якби тільки цей, — погодився з ним Йосип, устав і ще раз підморгнув мені, мовби космонавт, котрий приїхав у квітні в райцентр приймати дітей у піонери.
Уже зовсім стемніло, на стоянці працювало лише кілька ліхтарів, але ми б уже не заблукали, бо лишився тільки наш автобус, навколо якого кучкувалися ті, хто ще міг стояти на ногах.
Зінаїда примусово погнала всіх до туалету, бо нанервувались, а в нашому віці це іноді призводить до сумних наслідків, чого в чужому транспорті припускатися, вочевидь, не хотілося.
Після того, як Остапа поклали на заднє сидіння і заспокоїли водія, котрий обіцяв уже ніколи-ніколи-ніколи не братися за такі туристичні групи, ми нарешті поїхали додому. На правах рятівника Йосип сам обрав, де йому сісти на зворотній дорозі, чим викликав незадоволення Глаші з Раїсою, які сиділи на тих місцях раніше.
І зрозуміло, що він сів перед нами, відразу просунувши обличчя між сидіннями і знову почавши свої традиційні теревені. Після того, як ми з ним удруге розповіли Журбі, що саме сталось у хаті, Григорій знову почав перейматися долею Бродяги, який, мабуть, уже там ізвівся весь.
— Та всьо у нєго нормально, — заспокоїв його Йосип, який, мабуть, хотів іще раз повернутися до історії зі зникненням Опанаса, щоб усі зайвий раз збагнули, який він молодець. Але Журба не погодився:
— У тебе собаки були?
— Де? На тюрьме? — перепитав Йосип, зробивши здивоване обличчя. — Хотя на критке у хозяїна бил пйос, слєпой с рождєнія, Тофіком звалі, понял?
— Шо понял? — не зрозумів Журба.
— Ну Тофик — в честь Бахрамова!
— Та ну тєбя, — відмахнувся Григорій. І повернувся до мене: — А я всіх своїх собак помню. Спочатку в нас Шльондра була. Батько назвав її так, бо шлялася скрізь, сучка, і беременна весь час. Але живуча, зараза, і війну пережила, і два голоди, сімнадцять год прожила — така собака була.
Йосип скривився і спробував знову повернути розмову на вигідний курс, але Григорій ніби його не чув.
— Після Шльондри лишився її Цуцик. Так і звали. І от шо інтересно: мати була біла, а він — чорний.
— У тєбя мать тоже, наверноє, порядочная женщина била, а ти чистий чорт уроділся, — спробував перервати його Йосип, але Журба як щось починав розповідати, то його було не зупинити. І цілу дорогу додому він розказував про собак, яких тримав уже на своєму подвір’ї. Про Вовчика, Найду, і бозна вже як їх там звали.
Я рідко чув, аби Григорій так добре про людей згадував, як він про собак своїх розповідав. Мені Марія собаку не дозволяла, — тільки два коти в нас були за весь час. Але де кіт, а де собака, «друг человека»? Журба тим часом дорозказував, що останнього свого собаку, Жучка, він віддав родичам і тепер постійно перевіряв у племінника, Сергія, чи не вигнали вони того двортер’єра, бо — самі розумієте — непорядно, коли будинок хороший, а собака — безпородний.
Ми вже повернули біля наливайки до себе, і Журба підсумував:
— Я от, коли боятися починаю, ну, ви розумієте, думаю собі, що всіх своїх собак там зустріну. Обійму, поцілую і піду гуляти.
— І куда ж ви там гулять пойдьотє? — скептично примружився Йосип.
— Кудись, — відрізав Журба.
Ми приїхали. Сусіди почали будити тих, хто зморився в дорозі, ще й після такого напруженого дня, а ми все дивилися, де ж наш Бродяга.
І побачили, що у дверях стоїть Матвіївна, а наш песик бігає по двору, гавкає на автобус і мотиляє своїм куцим хвостиком від радощів. Бо навіть йому зрозуміло, що все позаду, що всі вже дома.
Глава шоста,
в якій м’ясо повертається на цвинтар і поростає травою