Ціле життя нашого будинку пульсувало в їдальні. У палатах було тісно — не розвернутись, — а в залі тобі і їжа, і книжки, й ігри. Та головне — телевізор! Ну, і люди. Ми ж тварини колективні. Тільки-но прокинулися — зібрались у їдальні на сніданок. А потому там і лишались аж до вечері. Як казали раніше — до програми «Время».
Навіть за теплої погоди мешканці будинку рідко гуляли. Й адміністрації було найлегше мати всіх перед очима, і самим престарілим довго не гулялося — сил бракувало. Я чув, що за кордоном люди похилого віку мають вештатися на свіжому повітрі по три години на добу — обов’язковий променад. Але вони не бували в Червоних Хащах, де тобі в лісі ні доріжок для прогулянок, ані лавочок, аби дух перевести. От усі й сиділи цілими днями в їдальні, тільки Карасьов снідав і зникав кудись, та Йосип годинами гуляв із Бродягою.
Сьогодні був день народження Петровича. За це він отримав ложку вершків на гарнір і врочисто розкланявся, коли його традиційно привітали хором. Жінки вже поїли і повсідалися біля телевізора, який показував, як один француз, схожий на актора Леоніда Ярмольника, бив іншого. Судячи зі схвальних оцінок, цей француз жінкам подобався.
Ми сиділи вдвох із Журбою, доїдали склеєний рис зі сарделькою і говорили собі про різне. Григорія вкотре дратувала місцева сіль. Вона була дрібного помолу й біла, а він звик до грубої, з чорними домішками, і стверджував, що вона значно смачніша. Утім, який може бути смак у солі? Та коли говорити особливо ні про що, можна і про сіль потеревенити.
— А я от горбушку укрáїнского, бувало, візьму (я автоматично виправив його: украї́нського, — та Журба на це вже давно не зважав), так-от часником її натру, сіллю чорною зверху — й нічого кращого нема. А тепер і хліб не той, і часник.
— То в тебе зубів просто нема, — спробував пожартувати я, але Журба образився і потягнув пальцем щоку, оголивши ясна: трохи зубів там іще було. —
— Слиш, нарком Ягода, хорош карієс светіть, — пройшовши повз стіл, Йосип попрямував до роздачі, де швидко наклав собі залишки сніданку і повернувся до нас. Іще йдучи, він почав свою чергову історію: — Ми с Матвеєвной вчерась одну поганку заворачивалі, так она, зараза, дала перєд отбоєм протівень от куріци вилізать хлєбом, і шо-то мнє нєхорошо.
— Сільно? — ввічливо перепитав Журба.
— Та живот так ломіт… В лєсу уже нє разобрать, гдє мойо, а гдє Бродягіно, — радісно зізнався Старенький і почав розминати в рисі шматок масла. — Но єсть і хорошая новость, — додав він, озирнувся навколо й відгорнув полу піджака. У внутрішній кишені там сяяла пляшка коньяку.
— Де взяв? — гарячим шепотом поцікавився Григорій, одним ковтком допив чай і посунув склянку до Йосипа.
— Тіше будь, — відповів той, поправив піджак («ето для здоров’я, строго по распісанію») і почав їсти.
— Шо? — здивувався Григорій і почав ображатися.
Йосип трішки вичекав і пояснив:
— Ви пока єщо хропаля давалі, я прішол Бродяге хавчика взять. А тут (він хитнув головою в бік телевізора) передача. Говорят, пятьдєсят грам для здоров’я полєзно, но нє болєє. Я і думаю: раз мнє сєгодня худо, надо слушаться врачей. Пошлі с Бродягой на сєло, взялі пляшку. Оно б, конєчно водкі хорошей, с Айдабула, но «Дєсна» тоже пойдьот. Понял?
— Понял, — надув губи Журба і сумно подивився на мене, очікуючи на моральну допомогу. Та в цьому контексті я був їм не помічник.
Йосип швидко впорався зі сніданком і продовжив знущатися зі сусіда:
— Я ж так подумал: у меня короткій дєнь, так шо буду двойную норму брать — послє днєвного отбоя.
Насолодившись сумом Журби, Йосип нарешті зглянувся:
— Ладно, ізищу тєбе полтішок вечером, — я ж нє петушко, — після чого з тривогою прислухався до власних нутрощів і промовив із притаманною йому шляхетністю: — Так, опять двойноє дно открилось. Пойду Анатольєвну на бумагу раскулачу.
Але у дверях їдальні він зупинився і гучно звернувся до жінок біля телевізора:
— Так, еліта морга, в двенадцать повтор футбола, так шо всє свободни, — я занімал с утра, — не звертаючи уваги на їхні зустрічні зауваження, він поглянув на нас із Григорієм і додав: — В двенадцать на базє, как штикі! Займусь вашим образованієм.
І нарешті вийшов.
До дванадцятої лишалося не так і багато часу. З огляду на низьку рухливість Журби простіше було вже тут дочекатися того футболу, ніж десять хвилин укладати Григорія на койку, а потому стільки само часу витрачати на підйом і привезення до початкової точки. А про те, щоби пропустити навіть повтор матчу і не йшлося: Йосип за таке з’їв би нас із усіма наявними тельбухами.