Тому я відніс посуд до кухонного віконця, повернувся за стіл, і ми покірно лишилися чекати на трансляцію. Журба відірвався від екрана, де той самий француз щойно прийняв поцілунок від дівчини в червоній сукні, й почав нову історію, в якій ішлося про чоловіка, котрого щойно згадав Старенький. Як з’ясувалося, Петушкою прозивали одного з колишніх мешканців нашої богодільні. Сашко-Петушко його звали. Тільки для того, щоби підтримати розмову, я перепитав, хто ж дав йому таке двозначне прізвисько. Та воно й так було зрозуміло: хто ж іще, як не наш Д’Артаньян?
Звали його Олександром, було йому десь під вісімдесят, жив він у будинку чи не з радянських часів і вирізнявся тим, що їв окремо від усіх, бо не бажав ні з ким розділяти трапезу. І так само не ділився зі сусідами по першій палаті передачами, які часом отримував од рідних. Старенький, зрозуміло, не міг оминути такої невідповідності статуту, тож римовано прозвав Сашка Петушком і взагалі не давав йому продихнути.
Той Олександр узагалі був дивний дід: стверджував, що переховується в нашому будинку від Рокфеллерів, які розшукують його по світі й ніби хочуть убити за те, що він вигадав вічний двигун, який працює на сонячній енергії. За версією Журби, той Сашко дійсно непогано розумівся на електриці й часто-густо ремонтував проводку та перемикачі, які тут стабільно «гавкалися» раз на місяць, бо постачали їх сюди люди, котрі все хороше вкрали ще в обласному центрі.
Так-от, Сашко-Петушко одного ранку не вийшов на сніданок. Його шукали скрізь і не знайшли. Якби біля будинку ще була якась водойма, можна було би вирішити, що він пішов і втопився, та найближчий ставок був за двадцять кілометрів, а тут риба була тільки привозна. Тому діда шукали довго, з міліцією, зі собаками й усіми відповідними службами, та слід обривався за воротами…
Відтоді про зниклого так нічого й не дізналися. Серед його речей знайшли великий пакунок чаю зі запискою: «Йосипу, щоб він подавився». З цього зробили колективний висновок: Сашко-Петушко зник із власної ініціативи, він живий і мешкає тепер десь далеко — там, де його не зможуть знайти кляті Рокфеллери. Єдине питання — в Зінки лишилися його паспорт і пенсійне, а без цих безцінних паперів жоден українець похилого віку й кроку свого кволого не зробить! Але Григорій схилявся до того, що Сашко занюхав небезпеку від лютого нафтового лобі й заховався десь далеко: чи то в дикій Кіровоградській, чи то в Чернігівській області, з якої лісами можна вийти через Біловезьку пущу до Білорусі.
Я мляво перепитував, Журба наводив зустрічні аргументи, — так ми і прогаяли годину, що відділяла нас під полудня.
Анатоліївна позіхнула, автоматично перехрестила рота і звернулася до нас: «Так, хлопчики, давайте звідси, — мені поли треба мити». Я давно помітив, що вона ніколи не називає мешканців будинку їхніми іменами, ніби не хоче їх навіть знати. Можливо, це було викликано тим, що нянечка не хотіла звикати до людей через летальну плинність кадрів, а може, їй усе однаково: як нас звати і хто ми взагалі такі.
Вона мені не подобалась, і тому я вирішив, що ми не будемо її слухатися. Схопив за руку Журбу, який уже збирався було від’їжджати від столу, і заперечив: «Мийте під нами. Зараз футбол буде, і Йосип нам не пробачить, якщо ми підемо». Анатоліївна на це незадоволено цикнула і почала ялозити шваброю в нас під ногами, щось собі промовляючи під ніс про невдячних людей.
Старенький прибув вчасно, радісно повідомив громаду, що впорався, і тепер точно зможе просидіти годинку без відвідування туалету, після чого вказав Анатоліївні на шматочок обгортки від сарделі, який лежав на підлозі. Нянечка почала було на нього визвірятися, та з Йосипом такі номери не проходили: «Ну, мимра старая, ти єщо пожалєєш», — сказав він, знайшов поглядом на підлозі трохи рису і, демонстративно вказавши прибиральниці на ціль, пішов одганяти жінок від телевізора.
Ті сумно спробували хоча би потягнути час, аби додивитися передачу про Софію Ротару, та Старенький знищив опозицію в зародку, перемкнувши канал на футбол і наказавши аудиторії десь собі розсіятися, щоби не затуляти огляду нашому столу.
Після того він обернувся, повернув стілець і всівся на своє місце.
— Так, Портос, начньом с тєбя. Сколько людєй в командє на полє? — спитав він, упершись у мене своїм глузливим поглядом.
Я пригадав старий жарт про двадцять двох дурнів, котрі бігають за м’ячем, трохи подумав, розділив отримане на два й відповів:
— Одинадцять.