Коли ми повернули на дорогу, Гриша сумно видихнув і сказав:
— Заберу тебе до себе. Це ж мій будинок. А той Серьожа, якщо має гроші на море, якось сам проживе. Будемо жити, Бродягу заберем… Господи! — смикнувся він. — Я ж про собаку не спитав! Той оглашенний міг же забігти туди!
Але що я міг йому відповісти? Тільки знизав плечима: незабаром усе самі дізнаємося. Та Гриша не вгамовувався:
— Ми на дві пенсії та на німецькі ще довго протягнемо, да? — знову не дочекавшись відповіді, він зачепився оком за якийсь поворот і сказав: — А нам от сюди було би треба — на кладовище. Але…
Так, але ж не сьогодні.
— Ти вибач, Богдане, — додав Гриня трохи згодом, коли ми вже виїхали на трасу, — я знаю, що зараз дурню несу, але… Коли говорю, воно трохи легше.
— Та добре, говори вже.
— Я ж до мами збирався. Ну, поки не цей… Так вона там лежала, на кладовищі нашому…
Витиснувши з мене схвальний кивок, Гриша трохи збадьорився і почав розповідати про маму. Навіть підвищивши голос — на той випадок, якщо спереду теж захочуть послухати. Історія була не нова, він колись уже розповідав її за обідом, але, мабуть, забув про це. Проте ж і я міг про це забути, тому рахунок у нас був «один — один».
Ще до того, як Журба подався в остарбайтери, мама взимку сорок другого взяла мішок картоплі й повезла на «мінку» до Черкас. На санчатах, — тоді інших варіантів не було. Батько воював, тому Гриня лишився за дорослого. Та марно вони її чекали — так і не повернулася. Тоді багатьох на базарах і на вокзалах забирали до Німеччини, от він і вирішив, що й із мамою таке сталось.
І уявіть собі: так і було! Після війни і він повернувся додому, і вона! І пощастило: ні його, ні її не заарештували, — а тоді з тими, хто працював на німця, таке траплялося часто. Щоправда, довго мама опісля не прожила, та на загальному тлі їхня родина виглядала щасливою. Цього разу Григорій додав іще одну деталь, — може, й вигадав, а може, й ні.
Коли він після війни пішов до армії (а це ще один доказ того, що його справу совєти якось загубили), то служив аж на Байконурі, й випадково серед хлопців у його взводі опинився українець, чия мати потрапила в Черкасах під ту саму облаву й навіть працювала з матір’ю Журби разом у Німеччині! От лишень уявіть, який дивний збіг!
«Морозенко його звали», — усміхнувся, щось своє пригадуючи, Григорій і раптом осікся — спам’ятався, що зараз не до веселощів. Але я не дивився на нього з осудом — я спостерігав за дорогою і думав, що навіть якщо він усе це колись вигадав і, призвичаївшись, сам у це повірив, Гриша все одно був правий: що більше сьогодні ми пускали стороннього до голови, то менше боліло трохи нижче.
Шлунок звик до звичайного розкладу: пропустивши сніданок, він почав було бурчати під обід, натякаючи на пайку. Та щойно ми під’їхали до наших воріт, як зникли навіть натяки на апетит. Надворі біля двох червоних машин курили похмурі пожежники, а за ними стирчав чорний скелет нашого будинку престарілих.
Я собі думав по дорозі: може, згоріла тільки кухня, а до спального коридору не дійшло? Тоді зробимо зі сарайчика тимчасову літню кухню, а далі щось якось… Але дійшло. Ще й як! Замість величезного корпусу стирчали ребра колон, серед яких подекуди траплялися почорнілі шмати стін, яким вдалося встояти. Поки що. У деяких місцях іще диміло, проте й першого погляду вистачало, щоби зрозуміти: будинок утрачено остаточно.
Ми вилізли з «пиріжка», водій зі санітаром, похнюпивши голови, нагадали Журбі про гроші, отримали розрахунок і швидко поїхали, лишивши нас із візком та з подарунками напризволяще. Тоді з-за пожежної машини вийшов Петрович і почав плакати, обіймаючи нас по черзі.
— Ти, чорте старий, краще скажи, що зі собакою? — хлюпаючи носом, запитав Журба. А я згадав дещо важливіше і перебив його:
— Діти твої вчора поїхали? Не лишилися?
— Поїхали, — заспокоїв мене Петрович. А потому повернувся до Журби і сказав: — Собака побіжала за скорой, коли вона… те саме… Ну, Йосипа на морг повезла. Опісля не бачили.
— Повернеться, — впевнено заявив Журба, а я взяв Петровича обома руками за плечі й зазирнув йому в мокрі очі:
— Розповідай.
Часом збиваючись і беручи паузи, той розказав нам, що ж тут сталося цієї ночі.
Отже, шухер підняла Матвіївна. Петрович добряче відсвяткував учора відвідини і спав до останнього. Його розбуркав переляканий Славентій, який дихав через подушку, притискаючи її до рота. Ще темно було, а світло вирубалося зі самого початку, — може, щось перегоріло, а може, хтось вимкнув його. Того Петрович не знав.