На вози завантажили здобуту здобич і поранених. Командири наказали зібрати обидва загони. Після перевірки особового складу вирушили назад.
Здалеку, з-за будівель і парканів, за ними стежили погляди мешканців села, яке до цього дня мало сумну славу одного з осередків українського фашизму.
Наставав прохолодний, вологий ранок. Важкі, землисті хмари, що зависли майже над верхівками дерев, знову віщували дощ.
Поранені узбеки стогнали й кректали на возах, що безжально тряслися по лісових горбах. Камінський підійшов до одного з них, пораненого в живіт і голову.
«Що з тобою?» — запитав він.
«Води... води...»
«Води немає. Доїдемо до села, тоді отримаєш...»
Узбек примружив очі, облизав губи язиком, а потім, не розплющуючи очей, запитав:
«Ти поляк?»
«Поляк.»
«Ось ви як гарно воюєте! Ви — войовничий народ!»
До полудня обидві групи наблизилися до Пшебраже. У околицях Вінцентівки радянські партизани відокремилися від нас і рушили в бік Германівки разом із групою власівців, яка мала поповнити радянські загони.
Пшебраже знову з ентузіазмом зустріло нас, і знову радість перемоги затьмарила смерть молодого партизана Губали, хороброго хлопця, якого всі полюбили. Такою була ціна перемоги. За життя інших платили власною смертю. Однак це були жорстокі часи, коли смерть людини, хай навіть найвідважнішої, тонула в цій великій метушні, як крапля в морі.
Журавічі
2 листопада 1943 року. Настало полудень. Зі школи, перетвореної на каплицю, щойно висипався натовп людей, щоб вирушити процесією на місцеве кладовище, коли над лісом з’явився німецький літак. Він летів на висоті всього кількох десятків метрів.
Тут, у бараках та земляних укриттях Пшебраже, животіли кілька тисяч біженців.
Ми з тривогою спостерігали, як літак почав кружляти, коли раптом від його корпусу відірвалися кілька темних довгастих предметів.
Через кілька секунд повітря струсонули потужні вибухи. Над лісом закружляли уламки дерев, гілок та потоки землі. Літак розвернувся й знову скинув вниз нову партію бомб.
Люди, що зібралися перед каплицею, розбіглися в різні боки. Ховаючись за будівлями та деревами, вони спостерігали за бомбардуванням беззахисних людей.
Позбувшись боєзапасу, німецький льотчик полетів у бік Рівного.
Через кілька хвилин я опинився на місці бомбардування. Наслідки нальоту виявилися трагічними: п’ятеро людей загинули, понад десяток отримали поранення. Багато імпровізованих бараків розлетілися під ударами бомб, наче дитячі іграшки.
Ця несподівана втрата стала болючим попередженням. Це був уже другий наліт німецьких літаків за всю історію самооборони Пшебраже. Цього разу наслідки виявилися ще трагічнішими. Ми не знали мети цих повітряних «операцій».
Можливо, позиція Пшебраже починала дратувати німців, а можливо, ці операції були потрібні для того, щоб хтось із місцевого командування міг похвалитися у повідомленні «знищенням загону радянських партизанів».
Достатньо того, що візити непроханих гостей створювали нову, додаткову небезпеку. Наші можливості захисту від німецької авіації були, звісно, мізерними. Ми могли лише вжити деяких половинчастих заходів.
Ми заборонили, наприклад, людям збиратися великими групами на відкритих майданчиках табору. Нові бараки тепер будували в найменш помітних місцях і маскували гілками.
Осіння негода та примітивні житлові умови призводили до того, що щодня у нас у таборі було кілька або понад десяток хворих. За такої щільності населення будь-яка епідемія могла б спустошити табір. Не маючи належних санітарних та лікувальних засобів, ми були б тоді безпорадними. Тому слід було приділити особливу увагу профілактиці, запобіганню масових захворювань.
Найважчі випадки наші лікарі лікували на місці, у будинку хворого. Але це не усувало небезпеки зараження решти домочадців.
Тому ми вирішили ізолювати всіх хворих.
Вибір припав на лісничий будиночок Юзефіни, де до цього розміщувалася четверта рота. У двох величезних кімнатах цього будиночка, захованого серед лісів, далеко від табірної метушні, у пацієнтів були б чудові умови для лікування.
Так і виникла наша польова лікарня. Через кілька днів після рішення командування ми розмістили в Юзефіні перших пацієнтів. Турботами про лікарню зайнялися двоє відважних людей: фельдшер Блажейчик, який залишався на своєму посту від самого початку оборони, та доктор Юзеф Богданський, який переховувався у Пшебраже й самовіддано працював до останніх миттєвостей свого життя (він став жертвою тифу, що спалахнув у Пшебраже взимку 1944 року). Адміністративний та санітарний персонал було відібрано з-поміж дівчат Пшебраже.