Першим завданням усіх рот є непомітне наближення до своїх дамб та очікування в укритті до призначеного часу. Рівно о цій годині вони повинні перейти міст, подолати дамбу, розтягнутися ланцюгом на околиці села та захопити село одним блискавичним ривком.
За кілька десятків секунд до цього кінний загін у повному галопі подолає центральний перехід, промчить повз село, не зменшуючи темпу, і займе оборонну позицію з півночі. Я залишуся з основними силами — другою та четвертою ротами.
Густий мрячний дощ супроводжує нас аж до самого світанку. Перед нами поступово вимальовуються обриси дамби, найближчих околиць, а зрештою — всього села.
Незабаром ми виходимо з укриття. Перед нами — дамби. Хлопці знімають важкі куртки та плащі, кидають їх на вози. На них чекає півкілометровий, виснажливий біг і бій у селі. Кожен хоче бути одягненим легше, щоб не відстати.
Через чверть години ми розпочнемо атаку. Я уважно розглядаю село у бінокль. Поки що там панує спокій.
Журавічі прокидаються з глибокого сну повільно, ліниво. Отже, усі наші приготування та маневри залишилися непоміченими аж до самого кінця. Тепер залишається лише дочекатися цих кількох довгих хвилин, що відділяють нас від моменту атаки.
Нарешті настав час. Я бачу вдалині, як наш кавалерійський загін мчить у запаморочливому галопі по центральній дамбі. Вони вже посередині! Дамба вже добігає кінця! Ось вони добираються до перших хатин. Я чітко бачу, як вони тим самим темпом мчать посередині дороги, зникаючи вдалині. Навіть тут чути глухий тупіт кінських копит.
Село, як і раніше, занурене в тишу, немов застигло в безмовному заціпенінні, побачивши вершників, що мчать невідомо звідки, куди й навіщо.
Тепер наша черга. Обидві роти виходять на дамбу. Я дивлюся праворуч. Решта йдуть паралельно з нами. Я бачу безліч сірих постатей, які потайки мчать до села.
Майже одночасно ми добираємося до перших будівель і водночас розтягуємося довгим ланцюгом, що огортає село. Я чую перші постріли, але не знаю, хто і по кому відкрив вогонь.
Тепер, безсумнівно, у селі ведеться обстріл, але це вже не має значення — село в наших руках. Практично кожна хатина виявляється оточеною кількома або кількома десятками партизанів. Ніде й сліду опору...
Через кілька хвилин усі три групи зустрічаються в центрі села. Але де ж уповці?
Перелякані селяни спочатку не зрозуміли, що сталося. Однак незабаром вони усвідомлюють, що це не «стрільці» мчать центром села і не «стрільці» накидаються на них з дамби озброєним натовпом. Тому вони ховаються серед будівель, зникають у купах соломи, у коморах та на горищах.
У хатинах залишаються лише перелякані жінки та діти. Вони знають, що «ляхи» ніколи не піднімають руку на беззахисних, тому почуваються в безпеці, але ефект несподіванки робить свою справу.
Ми гарячково розпитуємо про місцеперебування банди. Хтось приводить старосту. Похмурий тип тремтить від страху, благає не чинити їм нічого поганого, але водночас його бігаючі очі пильно стежать за кожним рухом партизанів. Його знайшли на горищі, у ящику з висівками. На запитання про місцеперебування «стрільців» він смиренно вказує на санаторій.
«Де вкрадені корови?!» — кричить йому Хенек Ольшевський, корчачи одну зі своїх найдикіших гримас.
Староста махає рукою у бік лісу, де розташований санаторій. Будівля, що видно вдалині, вирізняється серед селянських хатин своєю пишністю.
Швидше! Ми втрачаємо надію знайти там когось. У них було достатньо часу, щоб сховатися в лісі. Але худоба все ж є — кілька сотень корів, за якими ми й прийшли сюди.
Раптом з боку санаторію лунає черга з кулемета.
Це був відповідний вогонь нашої кінної розвідки, яка, побачивши, що село вже взято, негайно перевела вогонь на санаторій. Порівняно з чисельністю ворогів сили розвідки були мізерними, проте хлопці протрималися до нашого прибуття.
Ми переходимо в атаку. Перед собою я бачу нахилені силуети солдатів, що біжать.
Будівля ще мить тремтить від пострілів, але одразу ж усе затихає, немов за командою. Бандерівці відступають у ліс. Там вони вже в безпеці.
Про переслідування навіть не варто думати. Достатньо того, що штаб-квартира бандерівців уже захоплена. Бандити ще намагаються обстрілювати нас із сусіднього млина, але це триває недовго. Битва за Журавичі вже закінчилася.
У казармах ми бачимо повний безлад. Повстанці, яких розбудили, встигли лише накинути на себе одяг і взяти зброю.