З його поведінки я зрозумів, що він хоче, щоб ми залишилися наодинці.
У кімнаті перебували кілька зв’язкових, Альберт і двоє командирів роти. Не бажаючи, щоб наша розмова мала характер великої таємниці, я запропонував офіцеру прогулятися. Другий партизан залишився на місці й зав’язав розмову з хлопцями.
Минуло чимало часу, перш ніж радянський офіцер почав розкривати мету свого візиту.
Не дивлячись на мене, задумливо й з певною нерішучістю він сказав, що мусить повідомити мені про надзвичайно важливу справу, але спершу я маю дати йому офіцерське слово честі, що за жодних обставин не зраджу його і зроблю все, про що він мене попросить.
Ця обережність мене трохи обурила.
«Як я можу заздалегідь пообіцяти вам, що зроблю те, про що ви мене попросите, якщо я не знаю, що мені треба робити? Я не знаю, чого ви вимагаєте. А може, за моїх умов це буде нездійсненно?»
«Не хвилюйтеся, товаришу коменданте. Адже ми серйозні люди. Наше прохання не є якоюсь примхою. Справа, про яку я вам розповім, має виняткове значення для партизанського штабу, і не тільки для нього.»
«Згоден, але за двох умов: завдання, яке я маю виконати, не суперечитиме моїм обов’язкам як коменданта і не зашкоджуватиме інтересам та безпеці Пшебраже.»
«Звісно ж, ні!» — Офіцер, почувши суть моїх заперечень, явно зрадів.
Отже, відбулася досить оригінальна сцена складання присяги з неодмінним ударом кулаком у груди. Офіцер набув тепер ще більш загадкового виразу обличчя, після чого почав пошепки давати мені пояснення.
«Товаришу коменданте, ми знаємо, що ви знайомі з усіма місцевими мешканцями і що люди знають вас. Оскільки ви прив’язані до постійного місця дислокації, ви маєте можливість контролювати все, що відбувається в радіусі багатьох кілометрів. Отож, найближчим часом до вас, ймовірно, звернеться високопоставлений німецький офіцер. Не дивуйтеся нічому. Повторюю: нічому! Навіть якщо вам здасться, що це сам Гітлер, надайте йому притулок, якщо він цього вимагатиме, або супровідте його до нашого загону. До нас або до Прокопюка. Як він забажає... Ось і все.»
Будучи готовим до пропозиції взяти участь у якійсь незвичайній операції, я не приховував свого розчарування.
«А навіщо було стільки церемоній? Я думав, що ви запропонуєте мені хоча б якийсь рейд на Луцьк, на Ківерці, якусь серйозну перестрілку... Я очікував на складніше завдання», — цілком щиро зауважив я. «Дивуюся, чому ви робите з цього таку таємницю і не вирішуєте це питання самостійно. Адже достатньо уповноважити кількох людей, які дочекаються цієї «живої посилки» у потрібному місці й доставлять її до Медведєва цілою й неушкодженою».
«Я очікував таких сумнівів. Але відповім вам також питанням. Звідки нам знати, де через два чи три дні опиниться наш загін? До того ж ми не знаємо, звідки й коли прибуде цей офіцер. Це може зайняти як два дні, так і два тижні. Ні, товаришу коменданте, тільки ви можете виконати це завдання. Ваш табір — стаціонарний пункт. Ви не перенесете Пшебраже на шістдесят кілометрів далі, це виключено. Тож ви обіцяєте подбати про цю «посилку»?»
«Звісно. Вважаю, що справу вирішено.»
«Дякую. Поки що я не можу розкрити вам подробиці цієї справи, але впевнений, що незабаром ви про неї почуєте.»
Уся ця інтригуюча історія більше нагадувала сюжет сенсаційного роману, ніж реальність. Зізнаюся, я не дуже вірив, що у мене колись з’явиться можливість виконати це таємниче завдання.
Коли минуло кілька днів, і жоден «високопоставлений німецький офіцер» не порушив спокою в Пшебраже, я дійшов висновку, що вся ця справа вже втратила актуальність. Однак я все ще пам’ятав паролі та відповіді, за допомогою яких я мав упізнати таємничого офіцера. Той, хто прибув, мав сказати: — «Сьогодні захопили Ленінград». Моя відповідь звучала так: «Я про це знаю». Офіцер: «Хто вам про це говорив?» Я: «Йосип».
Через понад два тижні, коли я якраз обідав у свого брата Станіслава, немов грім серед ясного неба, увірвався службовий унтер-офіцер Діонісій Бергель.
«Німці приїхали за тобою! Питають, де мешкає комендант Пшебраже.»
«Ховайся!» — Переляканий брат безпорадно озирнувся по кімнаті.
«Скільки їх?» — запитав я.
«Двоє... і якась жінка.»
Я одразу ж згадав про обіцянку, яку дав радянському партизану.
Не зважаючи на різкі заперечення брата та чергового унтер-офіцера, які радили просто розправитися з німцями, я зайшов до свого кабінету. Там я застав зв’язківців і надзвичайно вродливу, років двадцяти п’яти, жінку з прекрасним чорним волоссям.
Побачивши мене, вона перервала розмову зі зв’язковими та підійшла до мене.