«Я хотіла б поговорити з комендантом Пшебраже», — сказала вона тихим, трохи хрипким голосом.
«Це я. Слухаю вас», — відповів я, вказуючи на стілець.
«Дякую. Я хотіла б поговорити з вами десь в іншому місці. Може, в машині? Вона чекає перед будинком.»
У її голосі, під маскою ввічливості та спокою, я вловив гостру настороженість. «Ця жінка вміє справлятися з найскладнішими ситуаціями», — промайнула в мене думка.
«Будь ласка», — погодився я.
Я встав із-за столу і, на подив зв’язкових, попрямував до дверей. Незнайомка мовчки супроводжувала мене. У сусідній кімнаті промайнуло перелякане обличчя брата, який відчайдушно подавав мені знаки, щоб я негайно втік. Я зробив вигляд, що його зовсім не бачу. Ми вийшли.
Перед селянським будинком мого батька стояв розкішний чорний «Мерседес». Я кинув погляд на номерний знак. Звісно ж, військовий, німецький.
З машини якраз виходив німецький офіцер, обер-лейтенант. Він вийшов, але не зачинив дверцята. Чекав, поки ми підійдемо.
Знову той самий пильний, пристальний погляд, чудова постать і абсолютно нова, бездоганна форма офіцера Вермахту.
Обер-лейтенант, випередивши моє привітання, заговорив спокійним голосом:
«Сьогодні захопили Ленінград.»
Моє серце підскочило від радості. Це він! Адже до цього моменту я не був упевнений, чи не є він справжнім німецьким офіцером, який приїхав, наприклад, щоб розібратися з комендантом Пшебраже за його досить серйозні провини, скоєні стосовно німецької влади. Ці три непримітні слова прозвучали в моїх вухах так по-домашньому, ніби приїжджий сказав щонайменше: «Як справи, старий, давно тебе не бачив!».
Я відповів одразу ж:
«Я про це знаю.»
«Хто вам про це розповідав?»
«Йосип.»
Офіцер теж зітхнув з полегшенням. Він простягнув мені руку й запросив до машини.
«Якою мовою ми будемо розмовляти? Польською чи російською?» — запитав він.
«Як вам зручніше.»
«Я віддаю перевагу російській мові. Можливо, тому, що зараз ця мова є особливо небезпечною», — сказав він, сміючись. Я помітив, що після обміну паролями офіцер почувається в моїй присутності цілком невимушено й розмовляє зі мною, як зі старим знайомим. Машина рушила.
«Ви відвезете мене до Медведєва?»
«Так, до Медведєва. Поки що поїдемо прямо, вздовж Пшебраже. По дорозі ви побачите частину наших укріплень.»
«Я багато про вас чув. Непогано справляєтеся з уповцями.»
«Ах, так», — відповів я механічно. Моя увага зараз була зосереджена на чомусь іншому. Ось крізь скло автомобіля я побачив, що в нашому таборі зчинилася метушня. «Мерседес», за кермом якого сидів німецький офіцер, і я, що невимушено розлігся на задньому сидінні, посміхаючись... Безсумнівно, це було шокуюче видовище. Люди зупинялися на дорозі й проводжали нас поглядами, сповненими жаху.
«Але ви викликали фурор у Пшебраже», — сказав я жартома, — «люди просто остовпіли».
«Саме так. Схоже, ніби я вас викрадаю. Тільки б не стався обстріл чергами по шинах», — щиро занепокоївся він. — «Це було б неприємно, оскільки я не встиг взяти запасні», — додав він уже веселіше.
«Гадаю, вони не наважаться, ботимуться, що й мені при цьому дістанеться по голові.»
Його побоювання перекинулися й на мене. Адже може знайтися хтось, хто не захоче упустити таку нагоду й підстрелить «німецького» офіцера. Коли останні будівлі та бараки залишилися позаду, я почав уважно вишукувати наших вартових. Вони, напевно, не будуть бездіяльно спостерігати за проїздом німецької машини. Я почав серйозно побоюватися біди. Відразу за Пшебраже на дорогу вискочив вартовий. Не замислюючись, він зняв з плеча автомат. Я поспішно висунувся й помахав йому рукою. Вартовий упізнав мене й неохоче поступився дорогою. Його недовірливий, здивований погляд проводжав нас. Недалеко від Германівки нам знову перегородив дорогу вартовий. Знову заспокійливий жест рукою — і його здивоване обличчя. З Германівки ми їхали через ліс у бік Волки.
Дорога погіршилася, довелося вийти з машини. Пройшовши кілька сотень метрів, я свиснув за домовленим сигналом. З заростей вийшли двоє озброєних партизанів. Один із них був мені знайомий — капітан із загону Медведєва. Отже, ми прибули до потрібного місця. Двоє радянських партизанів супроводили мене назад аж до Германівки. Тут я вже не боявся бульбовців — всюди чергували наші вартові.
Я попрощався з партизанами й залишився сам. Йдучи, я розмірковував, ким же був цей загадковий офіцер. Зрештою я дійшов висновку, що це, мабуть, якийсь радянський ас розвідки, закинутий у ці краї. Але, чорт забирай, що міг би робити ас розвідки в цій поліській і волинській глушині? А може, це якась видатна особистість партизанського руху? Ця можливість здавалася мені більш імовірною. Я знав, що штаби радянських партизанів підтримують постійний контакт із «Великою Землею» — передають інформацію, приймають скидання зброї та продовольства. Таким постійним місцем прийому скидань були, наприклад, галявини в Радзивіловських лісах. У будь-якому разі ця людина мала бути важливою постаттю, на яку покладали великі надії, раз її приймали з такою повагою, дотримуючись абсолютної таємності.