Тут уже доводилося рухатися обережніше, оскільки ймовірність зіткнення з бандами зростала. Я мав намір пройти повз Омельно, дістатися до Грушвиці та повернутися через Тростянець до Пшебраже.
О десятій годині авангард колони вийшов із лісу. На пагорбі, що знаходився від нас приблизно за два кілометри, ми розгледіли знайому панораму Омельно.
Уся колона зупинилася біля лісу, щоб трохи перепочити. Тоді до мене підійшов Владек Коксанович.
«Раз вже ми тут, можна було б подивитися, чи не відкрили бульбовці нову школу для підстаршин.»
«Адже це затримає наш марш.»
«Не більше ніж на півгодини...»
«Ну, тоді поїхали», — вирішив я.
Ми вшістьох залізли на віз і рушили риссю в бік маєтку. Ми їхали по пересіченій місцевості через поля, а колона рухалася дорогою в бік села. Я помітив, що Франек Житкевич і Марцел їдуть верхи. Вони вже були близько до забудови, коли з-за комори вийшло кілька озброєних людей. Зайняті спостереженням за колоною, вони не помітили двох вершників, що наближалися збоку.
Марцел встиг сховатися за величезним стогом соломи, а Франек — за рогом сараю. Марцел, тримаючи коня за морду, відчайдушно махав нам руками й показував на уповців.
Я знав, що вони перебували в небезпечному становищі, але не зміг стримати посмішки: один стояв з одного боку стогу, а інший — з іншого, ніби грали в хованки.
Я підняв руку, даючи зрозуміти, що бачу, що відбувається. Ми виїхали на твердий ґрунт. Земля вже промерзла, тому гуркіт копит і стукіт коліс заглушили інші звуки.
Збоку, праворуч, ми вже проїхали садибний вітряк, що стояв зовсім на околиці села.
У якийсь момент серед гуркоту коліс я почув перші постріли.
«Владек, стоп!»
Коні, які різко зупинилися, завмерли, наче вкопані. Тепер ми вже чітко чули, як з боку млина лунає кулемет. Зстрибуючи з воза, я ще встиг помітити, як один із коней став на диби й впав.
Лежимо пластом: Владек Коксанович, Зигмунт Синицький, Зигмунт Ковальський і мій брат Владек... Ситуація не з тих, яким можна позаздрити... Навколо поле, гладке, як стіл. Кулі глухо вдаряють об землю. Ми в пастці.
Раптом я помітив позаду якісь ями. Відстань — кілька десятків метрів. Поїхали туди!
«Я йду першим!» — вигукнув Владек Коксанович.
Він підхопився з землі й, звиваючись зигзагами, добіг до глиняних ям. Ми спостерігаємо, як він біжить. По одному перебігаємо назад. За мить усі ми вже в ямах.
«Прикривайте мене, я біжу до колони!» — кричу я.
«РКМ» стріляє безперервно. Я раз у раз падаю й знову підхоплююся. Біжу зигзагами. Колона наближається. Ось уже струмок. Нарешті я серед своїх.
«Чотири «РКМ» до глиняних ям! Прикривайте хлопців. Решта — в атаку!»
Колона розбивається на чотири частини, усі роти займають позиції біля струмка, що тече паралельно до села. Міномети вже стоять на правому фланзі. Перші міни летять у бік села. Кожна п’ята куля з наших кулеметів — запалювальна.
У повітря злітає червона ракета — це сигнал до наступу. Франек і Марцел, притиснувшись до землі, чекають. Після двохвилинної підготовки колона ланцюгом рушила в атаку. Бійці піднялися немов по натягнутому шнуру — одночасно, злагоджено, як на навчаннях. Наступ проходив повз братів Житкевичів. Коли наступаюча колона вже була близько, ті вискочили й несподівано, короткими чергами, відкрили вогонь на своїй ділянці.
Мінометні міни та запальні кулі зробили свою справу. Село палало в кількох місцях. Сильний вітер перекидав полум’я на сусідні будівлі.
Мешканці не втікали, бо загін «уповців» відступив одразу, щойно рушила величезна ланцюгова колона. Ми зібрали кількох старших господарів і почали розпитувати про корів, награбованих у поляків. Вони без вагань вказали нам місця. Ми забрали п’ятнадцять голів для потреб загону, решту віддали конкретним господарям з Омельно.
Селяни вказали на одне з господарств, стверджуючи, що там теж є здобич уповців, але, коли партизани вивели телицю, господиня підняла жахливий крик. Тоді з групи людей, що стояли на дорозі, вийшла якась літня українка й сердито поглянула на свою сусідку. Та одразу ж замовкла.
«Ось, не реви!» — партизан загнав корову назад у хлів. — «Тепер вона буде твоєю, бо ми віддаємо її тобі.»
«А чого ти плачеш?» — вигукнула стара українка. — «Хіба не бачиш, що вони забирають своє? Ти ж не плакала, коли наші забирали майно у поляків, тож і зараз не кричи!»