Колона зупинилася. Я рухався вперед і натрапив на Франека. Він стояв на дорозі й лаявся, наче божевільний.
«Мадяри що, з глузду з’їхали? Може, вони вже про нас забули? Давай спробуємо ще раз домовитися з ними.»
«Домовитися. Легко сказати. Підійдемо ближче — а вони нас свинцем нагодують!»
Однак іншого виходу не було. Ми підійшли до станції. Угорці зрозуміли, що колона зупинилася, і припинили вогонь. Коли ми опинилися на відстані голосу, я почав кричати:
«Це ми, Пшебраже! Пше-бра-же!»
Вони відповіли нам, що вночі нікого не пропустять. Якщо ми не хочемо потрапити під обстріл, нам доведеться почекати до ранку.
До ранку! При двадцятиградусному морозі — до ранку!
Але що нам залишалося робити? Угорці, мабуть, боялися, що ми на них нападемо. До того ж ми домовилися з ними, що повернемося ввечері, а тут уже настала ніч.
«Єдиний вихід, — сказав Франек, — це дочекатися ранку в селі».
«Я теж так думаю, але ж Арматнов — це осередок націоналізму!»
«Що ж поробиш.»
Будемо не спати всю ніч. Ми віддали наказ зайняти житло. Село було великим, у його будівлях могли розміститися всі постраждалі, але нас турбувала проблема безпеки. Адже на тих, хто спить, легко було напасти.
Ми оголосили, що якщо хтось із мешканців Арматнова захоче покинути село вночі, його негайно розстріляють. Оскільки йшлося також про те, щоб у село не проник ніхто ззовні, триста солдатів оборони не могли всю ніч ні на хвилину не заплющити очей. Їм також не дозволялося перебувати в житлових будинках. Протягом кількох годин вони невтомно обходили село, стежачи за безпекою людей, адже вранці на них чекав подальший шлях.
Жахлива ніч тягнулася безкінечно. Кілька разів я виходив з дому, щоб перевірити, чи нічого не сталося і чи всі на своїх постах. Тієї ночі мої солдати були мені так близькі, що я був готовий притиснути кожного з них до серця. Адже вони пройшли марш до Олики, половину зворотного шляху, і тепер ця страшна, морозна ніч, проведена в безперервному русі...
Нарешті настав світанок. Колона возів знову вишикувалася на дорозі.
Перед виходом на залізничні колії потрібно було отримати дозвіл від угорців. Ми організували блискавичний збір самогону та сала. Ці аргументи спрацювали негайно. Угорці навіть вибачилися перед нами за те, що змусили чекати до ранку. Вони пояснювали, що не були впевнені, чи справді це колона біженців з Олики, і боялися підлості.
Тепер ми без перешкод перетнули залізничні колії, минули будівлю вокзалу й рушили в бік Пшебраже. До мети нас відділяло вже лише кілька кілометрів.
Через годину ходу з авангарду прискакав зв’язковий.
«Пане командире, авангард колони встановив зв’язок із розвідкою Пшебраже!»
«Дякую тобі. Це означає, що ми вдома...»
«Щось таке», — посміхнувся хлопець. «Незважаючи на дві безсонні ночі, його очі іскрилися, а щоки, почервонілі від морозу, палали.»
З мого серця звалився величезний тягар. Тепер ми справді були вдома. Назустріч нам виходили одна за одною розвідувальні групи, стурбовані нашим несподіваним запізненням. Ми поверталися до табору нелюдськи втомлені, але щасливі від того, що врятували життя стільком людям...
Вільне Пшебраже
Фронт тепер наближався з великою швидкістю. Наприкінці січня ми вже знали, що Радянська армія та польські війська перетнули довоєнний кордон Польщі.
Звільнення Пшебраже відбулося за кілька днів. На тлі цих подій у таборі почала наростати атмосфера прифронтового занепокоєння. «Чи стане район Пшебраже ареною великих боїв, чи ж Радянська армія звільнить село на ходу?» — задавали собі питання люди.
Увечері 20 січня до мене завітали інспектор АК — «Адам» та мій брат Юзек. «Адам» повідомив мені, що частина загону самооборони Пшебраже має вирушити до місця зосередження 27-ї дивізії Армії Крайової.
«Я згоден», — відповів я, — «але ми маємо подумати про населення, яке тут зосереджене. Якщо ми заберемо частину загону, може статися щось погане».
«Правильно, треба над цим подумати», — відповів «Адам». — «Наразі є такий наказ командування дивізії. Я відправив зв’язкового з запитом, чи це необхідно».
«Негайно скликаю нараду...»
Про всяк випадок я дав Ольшевському розпорядження розпочати підготовку до виходу, а потім скликав нараду командирів і представив їм на розгляд наказ інспекції Армії Крайової. Як я й передбачав, усі одностайно визнали, що наш обов’язок — до кінця залишатися на сторожі табору біженців. Таким чином, питання про наш вихід у розпорядження Армії Крайової втратило актуальність.