«До війни Пшебраже разом із сусідніми селами та селищами — Мостами, Холопінами, Язвинами, Майданом Єзерським, Загайником і Видранкою — утворювало одну величезну сільську громаду, що становила єдиний комплекс полів і споруд, що простягався від дороги, яка вела в бік Зофіївки, на відстань шести кілометрів, і від Секержицьких лісів, через Загайник, до приватних володінь Почацьких — приблизно на п’ять кілометрів. Хоча цю довоєнну адміністративну єдність було скасовано окупантом, у свідомості мешканців цих сіл зберігалося сильне почуття приналежності до єдиного адміністративного організму.»
Усі ці населені пункти заселяло польське населення, утворюючи своєрідний острів серед навколишніх українських поселень, що додатково зміцнювало почуття приналежності та національної ідентичності; проте автор «Червоних ночей» чітко підкреслює, що контакти з українцями мали здебільшого добросусідський характер, а змішані шлюби були звичним явищем.
У Пшебраже в 1943 році було чимало зброї, яку не здали німцям після проходження фронту та приєднання цих територій до Третього рейху. В околицях села були заховані гвинтівки, боєприпаси, певна кількість гранат і кілька одиниць важкої зброї. Тепер вони мали послужити для захисту від українських націоналістів. Цибульський досить докладно описує перші акти насильства, які мали місце ще восени 1942 року — попри свою жорстокість і насильницький характер, вони все ж мали відносно поодинокий характер.
Після досить спокійної зими ескалація агресії відбулася в березні 1943 року. Як зазначає автор «Червоних ночей», для поляків тоді стало зрозуміло, що вони мають справу не з локальними витівками якихось банд чи наслідками давньої ворожнечі, а з організованою у широкому масштабі та добре спланованою акцією. Таким чином, дедалі очевиднішою ставала необхідність організації ефективної самооборони.
З самого початку нападів таким центром самооборони стало Пшебраже, що пояснювалося природними причинами — це було велике село, об’єднане в єдиний організм із навколишніми меншими адміністративними одиницями. Основною проблемою в організації ефективного опору була не лише недостатня кількість зброї, а й той факт, що формально її не можна було мати, аби не накликати на себе гнів німецької влади. Як згадують учасники оборони Пшебраже, тому спочатку зброю використовували лише таємно, під час нічних чергувань тощо.
Однак з огляду на зростаючу загрозу з боку українських націоналістів виникла необхідність вилучити всі приховані запаси зброї. Не було можливості, щоб це залишилося непоміченим німцями, тому необхідно було вжити дипломатичного кроку, тобто отримати від гітлерівської адміністрації офіційний дозвіл на зберігання кількох одиниць зброї в Пшебраже (не розкриваючи при цьому фактичного обсягу наявних запасів). Тому до Йеске, інспектора-агронома окупаційної влади, у Ківерцях було направлено делегацію з проханням видати п’ятнадцять гвинтівок, призначених для захисту від «лісових банд, що діють на шкоду Великому Рейху». Єске, як не дивно, ухвалив позитивне рішення. Досі невідомо, у чому полягала причина цього. Юзеф Собесяк, відповідно до ідеологічної спрямованості своєї книги, вказує на прагнення німців розпалити польсько-український конфлікт.
Однак деякі історики вважають, що такі дії аж ніяк не йшли на користь окупанту, в інтересах якого було радше збереження спокою на підконтрольних йому територіях або ж перенаправлення потенційних військових дій проти радянського партизанського руху. Можливо, вирішальну роль відіграло наполовину польське походження Єске, а може, й інші чинники. Для захисників Пшебраже найважливішою була формальна згода, завдяки якій можна було дістати зі схованки всю наявну зброю та укріпити поселення. Зброю добували також усіма іншими можливими способами, насамперед незаконно купуючи її у німецьких комірників та угорців, дислокованих у Луцьку та Ківерцях.