Наступного дня вибухнув новий скандал. Одного з єгерів, Мельника, заарештували за звинуваченням у співпраці з партизанами. Справа ставала небезпечною для мене особисто. Особливо якби єгер зізнався, що ми разом виявили схованку з картоплею й не повідомили про це в поліцію!
Мені довелося ризикнути й піти назустріч небезпеці. Я вирушив до Кузми й захищав Мельника. Мабуть, мої аргументи спрацювали, бо комендант почав шкодувати про своє рішення. Більше того, він зізнався мені, що мешканці села неодноразово повідомляли йому про контакти єгерів із партизанами, і, оскільки у нього не було конкретних доказів, він навмання наказав заарештувати Мельника. Однак, оскільки я особисто за нього ручаюся, Кузма переконаний у його невинності. Проте справа ускладнилася — його вже заарештували в Маневичах, де передали під розпорядження командира Сліпчука.
Я поїхав до Маневичів, щоб зустрітися з інженером Чарчуном — дуже чесною і водночас впливовою людиною. Я розповів йому всю правду, навіть не приховуючи своєї причетності до «картопляного скандалу». Чарчун пообіцяв якось зам’яти справу. Ми звернулися до командира Сліпчука. Він рішуче заступився за Мельника, доводячи свою лояльність владі. Він також послався на мою думку як безпосереднього начальника Мельника.
Цю розмову підслухав якийсь шуцман, який категорично виступав проти звільнення Мельника, але Сліпчук, частково переконаний нашими аргументами та дещо роздратований, наказав звільнити заарештованого.
Ми повернулися до лісництва, де нас уже чекав радісний Мельник. Пізно ввечері ми обоє поїхали до Карасина. У себе вдома я застав брата та сина Мельника. Вони з нетерпінням чекали на результати моїх зусиль і навіть не підозрювали, що я повернуся з заарештованим. Похмура репутація Маневицької в’язниці вже поширилася по всій окрузі. Загалом, мало кому вдавалося втекти. Зустріч із людиною, якій вдалося неушкодженою вибратися з цієї камери тортур, була тим радіснішою. Я усвідомив, що завдяки моєму заступництву знайшов надійного союзника.
Настала осінь. Дні стали коротшими, ночі — прохолодними й темними. Незабаром настав сезон тривалих дощів. Низини швидко перетворилися на болота й топі. У повітрі зависла важка, нездорова вологість. Це був час, коли прекрасні ліси Полісся та Волині втрачали всю свою неповторну чарівність, стаючи похмурими, сумними й недоступними.
Однак у той час у лісах жили партизани. Я знав це з абсолютною впевненістю. Тепер же майже щодня я отримував повідомлення про появу то тут, то там озброєних людей — ймовірно, про сильний і численний загін партизанів, дислокований у нашому районі. Проте сам я ще жодного разу не стикався з ознаками існування великої групи, хоча й сміливо вирушав у найвіддаленіші куточки лісу. Ймовірно, за мною вели спостереження, і мої знайомства з поліцією та священиком не грали мені на руку.
Одного вечора Ядешко кудись пішов і довго не повертався. Я читав книгу, але, не маючи сил чекати на друга, зачинив віконниці й почав роздягатися, щоб лягти спати. У цей момент пролунав тихий стукіт у вікно, яке я щойно зачинив. Я швидко, навшпиньки, побіг до кімнати Ірени.
«Хтось стукає у моє вікно. Іди й скажи їм, що мене тут немає!»
До моєї кімнати увійшла перелякана дівчина і, намагаючись зберігати спокій, запитала:
«Хто там?»
«Будь ласка, відчиніть двері, я хочу побачити пана Цибульського.»
«Хто ви?» — запитала Ірена, прагнучи виграти час.
«Це не має значення, будь ласка, відчиніть!»
«Лісника немає вдома.»
«Він якраз зачиняв віконниці. Будь ласка, відчиніть двері, інакше, можливо, стане ще гірше!» — відповів той самий голос, гучний і рішучий.
«Відчини двері, а я втечу», — прошепотів я Ірені на вухо. Я схопив свою величезну овчинну шубу й навшпиньки пройшов темним коридором. Я опинився в іншій, безлюдній частині палацу й вистрибнув через підвальне вікно в парк. Тут я почувався в більшій безпеці. Мене огорнув темний нічний холод. Трохи поміркувавши, я вирішив піти до найближчої хатинки. Пронизливий холод підганяв мене. Зрештою, я був босоніж, лише в нижній білизні, і відчував під ногами крижану землю.
Вибігши на дорогу, що вела до села, я мигцем побачив темні людські постаті в канавах по обидва боки дороги. У той самий момент я почув крик:
«Стій, хто там іде?!»
Безумовно, навіть на чемпіонаті Польщі я не демонстрував такої шаленої швидкості, як після того короткого вигуку. Лише свист вітру у вухах свідчив про швидкість, з якою я віддалявся від небезпечного місця.