Ще проїжджаючи через село, ми помітили, що деякі оборонні споруди зведені так, що мають мало спільного з основними принципами фортифікаційного мистецтва. А оскільки мої друзі й раніше любили пожартувати над Аполінарієм, вони й цього разу не пропустили нагоди скористатися ситуацією.
«Навіщо вам ці дренажні канави навколо села?» — запитав Альберт, примружившись. — «Село затоплює вода?»
«Які ще дренажні канави!» — обурився Оліва. — «Це ж звичайні окопи! З кого ти хочеш зробити дурня?» — додав він, недовірливо дивлячись на Альберта.
«Вони викопані прямо під солом’яними дахами, тому ми подумали, що ви хочете збирати дощову воду», — відповів той з усією серйозністю.
«Але будьте обережні», — попередив Владек, ніби між іншим, — «якщо бульбовці нападуть на село під час дощу, вода з карнизів затопить вас по вуха».
«А під час посухи вам за комір посиплеться палаюча солома», — знову додав Альберт, після чого ми всі троє розсміялися. Аполінарій нарешті зрозумів, у чому справа.
«Щоправда, окопи не знаходяться прямо під солом’яними дахами, як ви кажете, але справді розташовані занадто близько до комор. Ми про це не подумали», — визнав він. — «У разі пожежі буде трохи спекотно.»
«Адже бандерівці могли б викурити вас без бою.»
«Зате озброєння у вас просто чудове», — сказав я з неприхованим захопленням. — «Здається, кожен другий хлопець у вас має кулемет».
«Усе це з фронту. Трохи назбирали в лісі, і тепер це стало в нагоді», — із задоволенням визнав командир. Ми ще трохи поговорили про деталі охорони села, після чого я розкрив мету нашого візиту.
«Через кілька днів я очолю самооборону в Пшебраже», — сказав я. — «Приблизно в цей же час у ці краї прибуде сильний загін радянських партизанів. Їх особливо цікавить залізнична лінія Ківерці — Рівне. Кілька місяців тому я налагодив із ними співпрацю в лісах Карасіна, і тепер хочу продовжити її в Пшебраже. Їм потрібна насамперед допомога місцевих жителів: провідники, інформація, житло. А ми почуватимемося набагато впевненіше, маючи поблизу таких сильних друзів».
«Я не вірю в жодних партизанів!» — відмахнувся Аполінарій. — «Я знаю тутешні ліси як свої п’ять пальців і ніде не бачив партизанів.»
«А тим часом вони є. І цілі партизанські загони», — перебив я його. — «Я бачив їх багато разів, розмовляв із командирами й провів із ними не один вечір. До того ж вони надали наочні докази свого існування та сили в Карасині. Вони розгромили цілий поліцейський відділок. Я був там і знаю», — додав я з більшою переконливістю, бачачи, що переконати Оліву мені буде досить важко.
«Це пастка, ясно як божий день!» — заперечив він. — «Або повстанці, або українська поліція хочуть таким підступним чином знищити нас. Навіщо їм підходити саме до Пшебраже, тобто туди, де найбільше населення? А де ти з ними зустрічаєшся?» — зацікавився він після нетривалої паузи.
«Іноді в лісі, але найчастіше вдома. Вони настільки привітні, що самі приходять до мене.»
«І ти ходиш сам, без зброї?» — Аполінарій дедалі більше дивувався.
«Сам і беззбройний» — я голосно розсміявся, уявивши себе сидячим навпроти «Макса» з револьвером наготові.
«Неймовірно!» — вигукнув Оліва. Зрештою він замовк, явно шукаючи нові аргументи.
«Ти зміниш свою думку, коли побачиш їх на власні очі. Я якраз збирався запропонувати їм зустріч. Ми могли б поговорити про те й про се. Визнаю, вони дуже розраховують на твою допомогу та співпрацю. Я їм про тебе розповів.»
Аполлінарій був вражений. Він не промовив ані слова.
«Ну, то погоджуйся вже», — підтримав мене Риковський.
«Гаразд, я згоден, раз ви так за них заступаєтеся. Я поїду, але за однієї умови: на зустріч я прийду озброєний до зубів. Я не дам себе схопити живим. Я зніму з запобіжника дві гранати, щоб вони відразу знали, чим для них може закінчитися ця зустріч, якщо їм спаде на думку щось витворяти!»