«Звісно, ти можеш так вчинити, але особисто я не раджу. Це було б несерйозно. До того ж під час розмови ти можеш через необережність спричинити вибух, і що тоді? Загинуть два командири партизанів, командир самооборони в Рафаловці та командир самооборони в Пшебраже. Найкращі бійці опору на Волині. Історія тобі цього не пробачить!» — пожартував я, зрадівши згоди Оліви.
«Він не принесе великої користі. Занадто обережний», — сказав Татарковський на зворотному шляху.
«А я думаю, що це буде корисно», — заперечив я. — «Пам’ятаю, коли мені вперше розповіли про існування партизанів, у мене був такий самий вираз обличчя. А коли вони самі прийшли до мене, я, мабуть, виглядав так само смішно...»
Через два дні я переступив поріг лісництва в Маневичах.
«Ну, як справи вдома?» — привітно привітався зі мною інженер Чарчун. — «Усі здорові?»
«Здорові, але невідомо, чи надовго...»
«Як це, ви плануєте якісь хвороби?!»
«На жаль, «бульбовці» дедалі частіше з’являються в околицях Пшебраже. Мабуть, вони взялися за реалізацію найважливішого пункту: очищення України від ляхів.»
«Тут поки що досить тихо...»
«Це оманливе враження. Вони просто причаїлися. Одного разу вони знищать нас швидко й безшумно.»
«Справи на Волині складаються не дуже добре.» — Мої слова стривожили Чарчуна.
«У мене до вас прохання, інженере», — перейшов я до справи.
«У чому справа?»
«Я хотів би попросити про звільнення.»
«А що, вам тут погано?»
«Такої роботи я ніде не знайду. Мені тут справді добре, спокійно, але в Пшебраже потрібні молоді люди. Мене попросили очолити самооборону...»
«І ви, звичайно, погодилися?»
«Так. Адже там уся моя родина. Я захищатиму і її, і інші родини. До того ж мені набридла бездіяльність. Люди мого віку зараз зайняті іншим...»
«Правильно. Чесно кажучи, я теж замислююся над тим, щоб кинути роботу. Ми обоє неодружені й можемо влаштувати собі життя набагато цікавіше та корисніше, а що це менш безпечно — це вже інше питання...» — він багатозначно посміхнувся.
«Саме так, мені здається, що в Пшебраже я не зможу скаржитися на брак занять.»
«Що ж, я згоден на вашу відставку. Коли ви хочете звільнитися?»
«Негайно, тобто через два-три дні, коли ми владнаємо свої справи.»
«Чудово. Бажаю успіху. Гадаю, ми ще не раз зустрінемося», — завершив Чарчун, сердечно потискаючи мені руку.
У Карасині на мене з нетерпінням чекала Ірена.
«Ці двоє партизанів щовечора питають про вас. Сьогодні вони, напевно, теж прийдуть.»
«У мене для них є хороші новини. І мені здається, що нам доведеться розпрощатися з Карасіним...»
«Чому?» — з тривогою запитала вона.
«Я повертаюся до Пшебраже.»
«А що буде зі мною?»
«Не хвилюйся. Ти підеш у загін «Макса». Я впевнений, що він тебе прийме. Там у тебе буде менш комфортне життя, але, безперечно, безпечніше. Тут ми весь час живемо з неспокійною душею.»
Увечері справді прийшли «Макс» і майор «Магомет».
«Як у нас справи?» — запитав «Макс» із порога.
«Так, непогано. Я домовився з провідниками у Пшебраже та Рафаловці. Вони не дуже хотіли вірити у ваше існування. Радили мені під час розмови з вами тримати пістолет зі знятим запобіжником. Тільки в мене немає пістолета. А може, у вас із собою є якийсь зайвий наган?»
«Знайдуться, чому б і ні. Вони справді не вірять, що партизани існують?»
«Вони переконані, що ви — переодягнені бульбовці. З повною впевненістю можу сказати, що спочатку вони ставитимуться до вас дуже насторожено.»
«Ну це ж просто смішно!» — розсміявся «Магомет». — «Ми й бульбовці! Гарний жарт, правда?»
«Вони впізнають нас і повірять», — сказав «Макс». — «Найскладніше — перші контакти, далі буде легше. Хто ці люди з Пшебраже, з якими ми маємо зустрітися?»
«Інженер Тадеуш Риковський із Ківерців...»
«Риковський? Я ж його знаю! Я кілька разів з ним розмовляв. Дуже добре, що для початку у нас буде знайома й надійна людина. А хто ще?»
«Командир самооборони в Рафаловці, Аполінарій Оліва, та Альберт Василевський, мій шкільний товариш. Хлопець розумний і надійний. На нього можна покластися, і, нарешті... Генрік Цибульський, командир самооборони Пшебраже...»
«Ого, яка шишка! А скільки у вас там таких Цибульських, та ще й Генріків?» — здивувався «Макс».
«Лише один!»
«Ну, гаразд, а що ти про нього знаєш?»