«Руки за спину!» — раптом пролунав наказ. Кілька бандерівців накинулися на приголомшених чоловіків. Вони завели їх у сарай і ударами приклада збили з ніг.
Ковальський після чергового удару прийшов до тями. Однак він не розплющував очей, вдаючи, що мертвий. Лише коли обидва шуцмани вийшли за наступними жертвами, він підняв голову. Між дошками сараю він помітив великий отвір. Він доторкнувся рукою до товариша: Бергель не подавав ознак життя. Ковальський вибрався з сараю й побіг у бік лісу. Зупинившись, щоб перевести подих, він із жахом виявив, що вся його голова в крові. З останніх сил він поповз уперед, аби тільки подалі від цього проклятого місця. Пізно ввечері він дошкандибав до якогось сараю й звалився на солому.
Тим часом шуцмани витягували решту з будинку. Коли один із катів знову увійшов до кімнати, вісімнадцятирічний Чеслав Кобилянський схопив ствол своєї гвинтівки. Фашист вихопив зброю, відступив у двір і почав стріляти крізь двері.
Кобилянський помітив у коридорі вхід на горище. Не вагаючись, він піднявся сходами.
Тим часом Францишек Синицький та Словиковський вистрибнули з вікна, але були поранені кулями шуцмана. Бандити оточили будинок і почали стріляти крізь стіни та вікна. Круповський впав від першого пострілу, але не був поранений. Він лежав під тілами своїх товаришів.
Коли всі звуки життя стихли, шуцмани наважилися увійти. Один із них наступив Круповському на ногу й ударив його прикладом гвинтівки. Чоловік лежав, намагаючись не ворушитися.
«Хай тебе чорт забере!» — пробурмотів шуцман. Кобилянський, сидячи на горищі, відчайдушно шукав спосіб втекти. Навесні горище було порожнє, жодної соломинки. Тому він продірявив дах і визирнув у двір. Скрізь були шуцмани.
Раптом він почув, як хтось із присутніх у кімнаті перераховує загиблих.
«Одного бракує!» — сказав він. Один із бандитів порадив йому перевірити горище.
Кобилянський зрозумів, що опинився у безвихідній ситуації. Раптом його переляканий погляд впав на товсту мотузку, що звисала з-під солом’яного даху. Якимось інстинктивним рефлексом він вхопився за мотузку й підтягнувся до даху.
Димохід затуляв його від погляду. Шуцман заглянув на горище і, не побачивши нікого, спустився сходами.
Через кілька хвилин усе заспокоїлося, і банда покинула будівлю. Незабаром Кобилянський знову почув кроки та розмови у дворі. У сіни увійшли дві літні жінки, мешканки будинку. Вигляд убитих не справив на них жодного враження. Спокійно вони почали виймати хліб із печі. Вони підганяли одна одну, щоб ті поквапилися:
«Швидше, швидше, поки поляки не прийшли і будинки не згоріли!»
Жінки вийняли хліб із печі, зібрали найнеобхідніше й уже збиралися йти, коли одна з них згадала, що на горищі залишилася вовна.
«Треба її забрати, адже шкода...» Кобилянський чув, як одна з них піднімається сходами. Він знову підтягнувся на мотузці й, притиснувши її до горла, вдавав, що повісився. У жінки були міцні нерви. Вона навіть не закричала. Вона підійшла ближче й штовхнула «повішеного», мабуть, бажаючи перевірити, чи він ще живий.
Кобилянський відпустив мотузку й впав на голову старенькій. Пролунав її пронизливий крик, і обоє покотилися до передпокою. Хлопець підвівся й помчав до лісу.
Тим часом Ковальський пролежав без тями аж до самого ранку. На світанку заскрипіли ворота, і до сараю увійшов господар. Побачивши людину, залиту кров’ю, він зачинив ворота й побіг додому.
«Усе скінчилося», — з покірністю подумав Ковальський.
Через хвилину фермер повернувся у супроводі жінки та двох інших чоловіків. Вони розмовляли українською. Поранений, мабуть, мав жахливий вигляд, оскільки жінка, поглянувши на нього, голосно розплакалася.
Господар запитав, хто він і звідки. Ковальський хотів відповісти, але з його вуст вирвалося лише якесь белькотіння. Він не міг говорити. Якісь центри мозку були паралізовані.
«Один із чоловіків засунув руку йому в кишеню. Він дістав звідти документи. Тепер вони дізнаються, що я з Пшебраже», — подумав Ковальський, — «а це означає...» Йому, власне, було вже байдуже.
Тим часом усі четверо почали радитися, що робити з пораненим. Чоловіки пропонували повідомити старосту, але жінка рішуче заперечила, стверджуючи, що староста накаже його добити.
Ковальський лежав нерухомо, наче колода. Він чув і розумів усе, був пасивним свідком наради, яка мала вирішити його долю.
Зрештою було вирішено відвезти його до польської родини, яка мешкала в сусідньому селі. Він чув, як вони називали прізвище Ольшанських. Господар пішов за кіньми. Ймовірно, побоюючись сусідів, вони завезли віз прямо в сарай, вистелили його соломою й поклали пораненого.