«Тепер усе зрозуміло!» — весело сказав він. — «Навіть з цього одного одразу видно, як ви прагнете примирення.»
«Проклятий лях!» — просичав націоналіст.
Отже, спроби примирення ні до чого не привели. Уповці ще більше активізували свою діяльність. Добре озброєна, але нечисленна Рафалівка тепер безперервно відбивала запеклі атаки навколишніх банд. Село залишалося нескореним, але майже щодня хтось гинув, хтось отримував поранення, горів будинок або комора. Сили оборони були занадто мізерними, щоб відтіснити нападників на безпечну відстань. Оборонялися з окопів.
Сусідні з Рафалівкою Гавчиці вже відкрито співпрацювали з бандами. Звідти, під прикриттям забудови, українці влаштовували полювання на мешканців Рафалівки.
Концентрація банд у безпосередній близькості могла становити загрозу також для Пшебраже. Щоб позбавити бандитів зручного укриття та ускладнити їм подальші напади, ми завдали удару по Гавчицях. Значна частина банди була розгромлена, решта відступила в навколишні ліси. Рафаловка нарешті змогла зітхнути з полегшенням.
У Пшебраже дедалі гостріше відчувалася нестача ліків та перев’язувальних матеріалів. Практично без перерви у нас реєструвалися випадки серйозних захворювань, з’явилися також перші поранені в сутичках із бандами. Час від часу доктор Калужинський потайки приносив нам із лікарні в Ківерцях трохи ліків і перев’язувальних матеріалів, але це була, як то кажуть, крапля в морі.
Колишній фельдшер із Тростянця, Блажейчик, згадав, що незадовго до приходу німців місцеву аптеку розграбували, а всі ліки українці сховали в одного зі своїх фермерів.
Ретельно проведена розвідка дозволила виявити схованку. Вона знаходилася у одного мешканця Тростянця, у будинку, що стояв на самому краю населеного пункту. Ми вирішили здійснити рейд за ліками. Для цієї операції ми виділили близько сорока осіб. На чолі загону став начальник штабу Ольшевський. Після входу в Тростянець розгорівся короткий бій із місцевим загоном УПА. Бандерівці були відтіснені на інший кінець населеного пункту. У цей час частина наших людей приступила до завантаження ліків на вози.
Уповці не здавалися. Коли вони зрозуміли, що метою експедиції було лише захопити аптеку, вони спробували знову прорватися до селища. Їхню атаку зупинив вогонь із придорожньої канави.
Мій брат Мунек обійшов бандерівців з тилу. Його надійний автомат змусив найближчих бандерівців, які переховувалися за кутами хатин, відступити. Переконавшись, що українці цього разу остаточно втекли з поля бою, він вийшов на дорогу, підбадьорюючи хлопців до переслідування.
У цей момент пролунав постріл. Мунек впав. Кілька хлопців із укриття кинулися за бандитами, а решта зайнялися пораненим. Поранення було дуже важким. Куля майже рознесла одну сторону обличчя.
Тим часом завантаження ліків добігло кінця. Загін відмовився від подальшого переслідування банди й відступив у бік Пшебраже.
У таборі якраз перебував доктор Калужинський, який відвідував наших хворих. Після накладення пов’язки Мунека відвезли до Луцька. Поранений опинився у приватній лікарні, яку очолював доктор Білобрам.
Про всі ці події я дізнався у Луцьку, де якраз вирішував з інспектором АК питання щодо матеріальної допомоги біженцям. Доктор Білобрам втішив мене, сказавши, що життю Мунека нічого не загрожує, але його обличчя буде спотворене двома великими шрамами.
Я зайшов до палати. Голова Мунека була вся в бинтах. Він був при тямі, але нічого не міг сказати. Лише жестами давав мені зрозуміти, що моя присутність тут зайва, що я маю якомога швидше повертатися до Пшебраже.
У Пшебраже я не був уже три дні. Коли я повернувся, то був у захваті від результатів поїздки за ліками. Результатів, які, втім, обійшлися мені дуже дорого.
Кожні кілька днів я їздив до Мунека, втішав його та передавав йому свіжі новини з табору. Хворий швидко одужував, але до повного одужання було ще далеко. У той час я ще не знав, що до того, як Мунек одужає, у госпіталі опиниться мій другий брат, Владек.
Рота швидко просувалася вперед. Це був наш показовий «екзаменаційний» марш. Ми мали довести, що, перебуваючи за колючим дротом, ми не застрягли в окопах і, коли потрібно, здатні пройти значну відстань, виконати бойове завдання та повернутися до табору.
Похід мав розвідувальний характер. Просуваючись у найближчі околиці, ми хотіли з’ясувати наміри противника, його розташування та чисельність загонів.
Ми йшли в напрямку Тростянця. Пізніше, не зменшуючи темпу, ми вирушили до Яромеля, щоб, минувши Зофіївку, повернутися через Яромель і Загайник до Пшебраже. Загалом понад двадцять кілометрів із повним спорядженням: гранатами, запасними магазинами та боєприпасами.