Через кілька днів мені повідомили, що неподалік від Рафалівки зупинився великий радянський підрозділ і що його командир хоче зустрітися зі мною.
Я вирушив разом із Василевським до Оліви, який одразу ж відвів нас у ліс, де перебували партизани. Там я вперше побачив полковника Прокопюка та капітана Коваленка, з якими війна згодом зблизить мене на багато місяців.
Під час цієї зустрічі командири партизанів подякували мені за ефективну організацію втеч радянських військовополонених із Луцька. Серед людей Прокопюка я впізнав близько дюжини колишніх військовополонених, яких ми лише кілька тижнів тому супроводили до цих лісів.
Це був період наймасовіших втеч. У нас був чудовий зв’язок із Луцьком. Радянські військовополонені, які працювали там, масово втікали до Пшебраже. Невдовзі нам спало на думку використовувати самих військовополонених для вербування нових. З цією метою ми переодягали втікачів, що прибували, у цивільний одяг і відправляли їх назад до Луцька. Вони змішувалися зі своїми колегами, передаючи один одному «технічні та організаційні» деталі.
Ось імена деяких врятованих військовополонених, яких я пам’ятаю: Матвій Гончарук, Микола Ульянов, Василь Захарук, Олексій Кулик.
Ліси навколо Пшебраже буквально кишіли партизанами. Принадою для них слугувала важлива залізнична лінія, за яку з ранньої весни точилася запекла боротьба. Навколо нашого табору сформувалася «зона впливу» окремих загонів, що значною мірою нейтралізувала безпосередню загрозу нападу банд. При цьому не було жодного дня, щоб у Пшебраже не перебувало кілька або більше десятка радянських партизанів. Тут крутилися радянські розвідники та зв’язкові, яких вміло координував Василевський. Він навіть привіз до себе додому радянського лейтенанта Смоленка та його сім’ю з шести осіб. Відтоді Смоленко воював у загонах нашої самооборони й дуже зблизився з Пшебраже.
Червоні ночі
Ніч з 4 на 5 липня 1943 року була ясна й тепла. У Пшебраже всі спали, на варті були лише охоронці всередині табору та кілька розрізнених патрулів за межами оборонного пункту.
Рано-вранці мене розбудив гучний стукіт у двері. До кімнати увірвався мій брат Владек.
«Генрік, вставай! Напад!» — вигукнув він і вибіг у двір. Я підхопився на ноги й, тримаючи в руці автомат, побіг за ним.
Те, що ми побачили, було жахливим. Навколо, скільки сягало око, горіли села. Здавалося, ніби гігантське вогняне кільце стискається навколо нас.
Жах посилювали звуки битви, що розгорнулася в околицях Загайника — невеликого села, яке входило до оборонної системи Пшебраже, — а також паніка, що набирала обертів усередині самого табору. Перелякані люди готувалися до втечі. Серед криків, плачу та закликів запрягали коней і завантажували майно. Тікати! За будь-яку ціну вибратися з пастки! На жаль, тікати було нікуди. Тільки тут ще можна було вступити в боротьбу за життя, спробувати захиститися. У лісі чи на відкритому полі вся ця багатотисячна маса людей протягом години стала б жертвою фашистів.
Я знав, що за будь-яку ціну треба взяти паніку під контроль, але в загальній метушні та хаосі мій голос ні до кого не доходив. Я безпорадно дивився, як перелякані люди самі готують собі загибель, і не міг цьому завадити. Для мене, як для коменданта самооборони, це були найважчі хвилини. Паніка загрожувала нам поразкою. У якийсь момент я усвідомив, що якщо й існує якась можливість взяти ситуацію під контроль, то лише шляхом негайного втручання у боротьбу з бульбовцями. Кілька моїх солдатів якраз бігли в бік Загайника. Я приєднався до них. Незабаром босоніж і в одній нижній білизні прискакав до нас на якійсь клячі Альберт Василевський.
По дорозі ми проїхали повз кілька десятків мешканців Загайника, які в паніці тікали. Їх розбудили посеред ночі, і вони навіть не встигли одягнутися. Натовп білих постатей помчав у бік Пшебраже. З тривогою я подумав про третій взвод, який чинив опір хвилі нападників. Мабуть, вони не витримали натиску бульбовців, які багаторазово переважали їх за чисельністю, бо кілька будинків уже горіли.
Коли ми підійшли до перших будівель, взвод у безладі відступав із села. Солдатів Мельника застала зненацька раптова атака. Ошелешені загальною панікою, вони вже не могли організувати ефективну оборону. Відстрілюючись, вони почали відступ. До них приєдналися солдати з кулеметом «РКМ», які тієї ночі несли варту біля входу в село. Пізніше з’ясувалося, що якби не вони, доля Загайника могла б бути вирішена заздалегідь. Вони вчасно помітили бульбовців, які кралися на світанку, і раптовою чергою зупинили їх на кілька безцінних хвилин.