«Я теж уже маю цього по горло», — сказала мати. — «Петре, давай поїдемо», — звернулася вона до чоловіка. — «Усі люди тікають до Пшебраже, а ти ніяк не хочеш. Ми загинемо через тебе!»
«Через мене, чорт забирай, через мене!» — Цибульський підхопився зі стільця. Дев’ятирічна Ваця та шестирічна Ядя притиснулися до матері, злякавшись запальності батька. Лише чотирирічний Юрек, нічого не розуміючи, пішов у куток і тихо плакав.
«Завжди тільки через мене!» — кричав Цибульський, крокуючи великими кроками по кімнаті. — «А хто тут залишиться? Хто напоїть корів? Хто нагодує свиней? Ну хто? Ти все це відвезеш до Пшебраже? А там хто тебе нагодує? Через тиждень — збирання врожаю», — згадав він, і хвиля безсилої злості знову охопила його.
«Тату», — боязко сказала Лодзя, — «ми якось це переживемо. Там стільки людей живе. Корів ми б взяли з собою. І свиней... А потім приїхали б за рештою...»
«Гаразд, їдемо», — сказав батько рішучим тоном. — «Їдемо, і прямо зараз. Я йду запрягати. Щоб за півгодини все було готово!»
«Петрик, зачекай», — заспокоювала його дружина. — «Поїдемо завтра, а не зараз, перед ніччю. Це довга дорога.»
«Вирушаємо прямо зараз! Можемо переночувати в Мар’янівці у Кацера, а вранці вже будемо неподалік від Пшебраже. Лодзя», — він зупинився у дверях, — «зайди до сусідів. Розкажи їм усе, що чула в Пшебраже. Якщо хочуть, нехай їдуть з нами».
Жінки знали, що рішення батька непохитне. Цибульська почала зав’язувати вузлики, стьобати ковдри, виносити з дому різні дрібні й великі предмети. Незабаром із цього утворилася значна купа. Цибульський під’їхав до будинку на возі, подивився на накопичене майно й безжально відкинув усе, що здалося йому зайвим баластом.
Кілька сусідів, стурбованих розповіддю Лодзі, збіглися до Цибульського.
«Що змусило вас так поспішати, Петре?» — запитували вони з занепокоєнням. — «Чи правда те, що каже Лодзя?»
«Не знаю. Досить уже жіночих стогонів. Я їду, хай буде, що буде. Вже з весни бурчать, що через мене загинемо. Їдете?»
«Почекаємо ще», — відповів один із фермерів, про якого було відомо, що у нього вдома є гвинтівка та кілька гранат, захованих ще з тих часів, коли тут був фронт. — «Якщо прийде кілька бандитів — ми їх відлякаємо, а якщо з’явиться велика банда, то ми завжди встигнемо втекти».
Найнеобхідніше вже було на возі. Лодзя вивела дітей, батько прив’язав двох корів ззаду воза. Коли вони вже збиралися вирушати, Цибульська ще раз вбігла до хати й повернулася зі старим будильником.
Господар клацнув язиком, і віз виїхав на дорогу. На околиці села їх зупинив Мелер, небагатий фермер, у якого не було коштів на власного коня.
«Візьмете мене з собою? Усе зібрано. Не так багато, можна було б нести на спині, але дорога така довга...»
«Гаразд. Кобила якось впорається, а нам буде веселіше.»
«Я думав, що поїде все село, і я поїду з кимось ще», — пояснював збентежений Мелер.
Наставав теплий липневий вечір. Віз швидко рухався вперед. Сонце вже сховалося за верхівками дерев, коли вони доїхали до Мар’янівки. Вони зупинилися у Каспера Цибульського, з яким їх пов’язувало далеке споріднення, стерте й загублене серед численних у цих краях родин із цим прізвищем.
У селі панувало велике хвилювання. Того дня в околицях кілька разів зустрічалися групи озброєних людей. Було прийнято спільне рішення, що на світанку всі вирушать до Пшебраже. Вночі було виставлено посилені варти, Петро Цибульський мав нести варту разом з іншими до півночі, а потім його мав змінити Каспер.
Вранці, коли люди, виснажені нервовим очікуванням, занурилися в глибокий сон, у селі пролунали жахливі крики та постріли.
Мелери та Цибульські вибігли з дому, але за сараєм потрапили під сильний, хоча, на щастя, неточний вогонь. Петро схопив наймолодшу дитину й біг разом з усією групою. Шлях був лише один: через зернові поля до Добржанського лісу. Однак за кілька десятків метрів жито закінчувалося, і втікачі вийшли на широку галявину. Тепер від лісу їх відділяла лише ця галявина.
Бульбовці передбачили це. Ліс і луг були оточені. По бігунах відкрили вогонь, але вони знову промахнулися. Ранкова роса залишила явні сліди їхньої втечі.
«Розпорошіться!» — вигукнув Цибульський, повертаючи ліворуч до заростей чагарнику. Однак стадний інстинкт виявився сильнішим. Замість того щоб розбігтися й ускладнити бульбовцям пошук окремих втікачів, обидві сім’ї побігли в одному напрямку. Усі вони забігли в невеликий чагарник.
Уповці, лаючись, шукали втікачів. Вони хаотично нишпорили, закликаючи одне одного поквапитися.
Група, що завмерла від жаху, прислухалася до кроків своїх переслідувачів. Раптом один із бандитів натрапив на укриття.