«Ляхи!» — тріумфально вигукнув він.
Уповці в одну мить збіглися на цей крик. Людей витягли з заростей. Цибульський упізнав їх. Це були його знайомі з Городища та Сильна.
«Земляк, я колись косив у тебе, пам’ятаєш? Хочеш нас усіх убити?» — намагався він донести це до бандита.
За мить на голови Цибульського та Мелера обрушилися два потужні удари.
«Лягайте, лягайте», — кричали бандити жінкам і дітям, які заціпеніли, побачивши двох чоловіків, убитих на їхніх очах.
Лодзя кинулася тікати. Пролунав постріл. Дівчина підняла руки вгору й впала на землю. Її смерть була найлегшою.
Бандити вбивали жінок і дітей ударами прикладів і багнетів. Одинадцятирічний Янек Цибульський міг у цій метушні втекти. Ніхто його не помітив. Однак вигляд вмираючого батька прикував його до місця. Він підбіг і, не усвідомлюючи небезпеки, зарився головою в поли батькової підшитої хутром куртки.
Він отримав удар прикладом, але хутро куртки пом’якшило силу удару. Бандит, побачивши, що хлопчик ще живий, кілька разів ударив його багнетом. Зрештою банда, підганяна дедалі інтенсивнішою стріляниною, відступила в бік села.
Янек, однак, залишився живим. Полуденне сонце повернуло йому свідомість. Його тіло вкрилося твердою кіркою застиглої крові. Раптом він почув слабкий крик:
«Мамочко, води!»
Він упізнав голос малолітнього сина Мелерів. Його крики голосно лунали у ранковій тиші. Янек з жахом подумав, що бандити можуть їх почути й повернутися.
Він спробував підвестися, але зміг лише стати на коліна. Він озирнувся. Усі лежали купою, так само, як їх застала смерть. Ніхто не вижив. Його батько, мати, сестри...
Він витер обличчя рукавом куртки. Коли він нахилявся, з кожним глибоким вдихом повітря виривалося з його проколотих легенів. Розбита голова жахливо боліла. У ній панували сум’яття й нестерпний шум.
Раптом йому здалося, що він чує плескіт води. Вхопившись за траву, він рушив у бік цього звуку. Не маючи сил спуститися, він скотився з крутого берега у воду. Він довго пив. Потім знову знепритомнів.
Його розбудили грім і проливний дощ. Вже стемніло. Рівень води в струмку різко піднявся, затопивши тіло хлопчика. Він відчував, що потоне, якщо не зможе доповзти вище.
Тримаючись за верби на березі, він намагався підтягнутися, але щоразу знову занурювався у воду.
Нарешті йому вдалося виповзти. Він повернувся на колишнє місце. Дитина Мелера спала. Янек заліз під мокру овечу куртку батька. Вранці син Мелера знову почав кричати:
«Мамо, води!»
Янек знову був у жаху. Його сили вичерпувалися, його мучила лихоманка, і він втрачав зв’язок із реальністю.
На другу ніч маленький Мелер перестав кричати. Він замовк назавжди. Солодкий запах розкладаючихся тіл струшував тіло Янека, викликаючи блювоту. Він слабшав дедалі більше. Два дні й дві ночі він інстинктивно чіплявся за тіла своїх батьків. У його свідомості вони все ще були його батьками, його опікунами, хоча життя давно покинуло їх.
Тепер він усвідомив їхню лякаючу відчуженість. Він вирішив повзти до Пшебраже. Вдалині він бачив телеграфні стовпи, що вказували шлях до місця призначення його батьків.
Він дотягнувся до дороги й почав повзти. Так він дістався до Юзефіни. Головні болі змінилися лихоманкою, спрагою та крайньою слабкістю. У саду занедбаного господарства німця Рудольфа йому вдалося зірвати кілька вишень. Це був його перший прийом їжі за кілька днів.
Під одним із дерев лежала купа бур’янів. Він вмостився на ній і заплющив очі. Усі переживання, біль, виснаження розчинилися в глибокому сні в тіні дерев, далеко від того трагічного місця, де спочивали його близькі. Він прокинувся після полудня. Сонце схилялося до заходу.
Він знову зірвав кілька вишень, з’їв їх і рушив далі. Відразу за Юзефіною він помітив перед собою велику групу людей, коней і возів, що їхали з боку Пшебраже. Цей вигляд розвіяв у ньому останні залишки надії на порятунок. Він не сумнівався, що це були бульбовці. Вони розгромили Пшебраже і повертаються з награбованим майном. Він заповз під міст. За мить він почув над головою стукіт коліс і тупіт копит.
«Він нас боїться. Сховався. Напевно, під мостом», — долинув до нього якийсь жіночий голос.
Його серце завмерло від жаху. Ці слова прозвучали польською, але він добре знав, що бульбовці теж часто видають себе за поляків.
З-за огорожі висунулося кілька голів. Вони його помітили.
«Це хлопець із Гути. Син Цибульських!» — вигукнув хтось із озброєних людей.
«Янек, виходь, не бійся. Ми з Пшебраже!»