Внизу, у нефі церкви, залишилося близько шістдесяти людей. Ми чуємо постріли. Я підбігаю до вікна. Мене вражає жахлива картина: бандити в чорних сорочках витягують людей із церкви й вбивають їх біля стіни.
Я бачу, як один із бандитів, хлопець років сімнадцяти, підбігає до однієї з дівчат. Його привернула її гарна, яскрава блузка. Ось він вистрілив їй у стегно. Мабуть, щоб не забруднити блузку. Біля стіни вже лежить купа тіл. Деякі ще сіпаються. Бандити добивають їх пострілами або — щоб заощадити патрони — прикладами гвинтівок.
Однак бійці УПА пам’ятають, що це ще не все. Вони починають пошуки. Мить потому, під дзвін розбитого скла, вони намагаються вдертися через вікна дому священика. Чути тупіт безлічі ніг. Стукіт у двері.
«Виходьте!»
Відчайдушна спроба врятуватися — ми мовчимо. Бандити починають виламувати двері. Жінки видають відчайдушний крик. Так, схоже, це кінець.
Раптом старий Крупінський вигукує:
«Чого ви чекаєте?! Поки вони виламають двері й розстріляють нас усіх до останнього?! Боягузи! Отямтеся! Чоловіки, хай вас чорт забере!..»
Ці слова вразили нас, наче удар батогом. До цього моменту ніхто не думав про активну оборону. Ми були натовпом чоловіків і жінок, які збожеволіли від страху. Так, ми маємо захищатися! Навіть якщо ми самі не врятуємося, принаймні деякі з них загинуть.
І раптом зчинилася метушня. Ми розбіглися по кутках, шукаючи щось, чим можна було б захиститися. Хтось знайшов сокиру. Я повертаюся з горища з цеглою в руках. По дорозі я бачу отця Ковальського, який приймає сповіді; перед ним вишиковується черга жінок, що ридають. Це видовище чомусь розпалює в мені лють.
Після одного удару лезо сокири бульбовців з’являється з нашого боку. Потужний помах, і наша сокира — наша основна зброя на даний момент — вдаряє по сокирі нападників, викликаючи спалах іскор. Ми стоїмо з боків: я, мій брат Єжі, Станіслав Зіолковський, Владек Крашевський, батько й син Крупінські, Ромуальд Родзієвич та Юзеф Багнецький. Поруч із нами стоять інші, готові допомогти. Ми чекаємо.
Наш опір доводить нападників до сказу. Отвір у дверях збільшується з кожною секундою. Незабаром у ньому з’являється автомат, що розкидає кулі на всі боки. Удар сокирою — і бандит дістає зброю.
Тим часом люди виносять цеглу з горища, а інші починають розбирати печі. Отвір став настільки великим, що ми можемо кидати в нього уламки цегли та черепиці.
«Не вдається увійти, вони кидають цеглу», — доноситься повідомлення до решти тих, хто чекає внизу. УПА змінює план. Удари сокирою стихають. Мить потому черга з легкого кулемета ламає міцний замок. Однак двері все ще залишаються зачиненими. Легкий кулемет тепер стріляє навмання. Протилежна стіна тріщить під кулями. Облуплена штукатурка піднімає хмари пилу. Повз проносяться рикошети.
Раптом мене охоплює жах. Крізь дірку в дверях пролітає граната. Вона обертається, шипить, завмирає, і… тиша! Осічка. Зіолковський миттєво хапає гранату. Нахилившись до дірки, він із силою кидає її в чорну безодню коридору. Секунди паніки за дверима, а потім потужний вибух. Крики й стогони поранених. Тріумфальний крик з нашого боку.
Настає довга пауза. Бульбовці радяться. Раптом з-за дверей лунає наказ:
«Виходьте, інакше ми вас спалимо!»
Спочатку ми були в повній розпачі. Вони підпалять нас! Ми безсилі перед вогнем. Вони виженуть нас за стіни. За стіни? Звичайно! Вони не зможуть підпалити стіни! Будинок священика збудований із цегли й має черепичний дах.
Але УПА насправді намагається нас підпалити. Вони приносять солому й складають її під дверима. Солома, облита гасом, спалахує яскравим полум’ям. Коридор наповнюється їдким димом. УПА відступає. Вони чекають.
Ситуація стає небезпечною. У приміщення валить дим. Ми починаємо задихатися.
У всій будівлі немає ані краплі води. І тут мені спадає на думку відчайдушна ідея. Біля стіни стоять два порожні відра, і ми наповнюємо їх… сечею. Жіночою та чоловічою.
Мій брат Єжи та Юзек Багнецький відчиняють двері. Вони виливають відра у стіну диму та полум’я й зачиняють двері. Тепер повітря наповнене неймовірною сумішшю двох запахів: диму та сечі. Полум’я згасає. Мета досягнута: полум’я більше не загрожує дверям.
Ми загороджуємо дверний отвір подушками. Але дим просочується крізь щілини, пече в горлі й засліплює. А потім доноситься моторошний запах: людей починає нудити.