«Молись!» — до мене долинає слабкий голос, хоча я знаю, що дівчина кричить щосили. Її очі кажуть, що я виглядаю жахливо.
Я починаю читати «Аве Марія». Раптом я зупиняюся на півслові. Кров тече з мене струмками. Я приходжу до тями. Я знаю, що за хвилину помру від втрати крові, якщо не перев’яжу рану. Я знімаю ремінь і притискаю його до ноги, але кров продовжує хлистати.
«Зроби тампон, швидко! Поспішай!» — кричу я Анельці.
Дівчина оживає. Вона робить тампон із газети й міцно притискає його до рани, а потім перев’язує її підкладкою, вирваною зі свого пальто. Кров перестає текти. Анелька тепер розриває простирадла священика і починає перев’язувати рани Антонія Зіолковського, його хороброго сина Станіслава, потім Станіслава Янашка та інших.
Вже майже ніч, і раптом стає світло. Це горить сарай. На щастя, у цю пору року він уже був порожній. Нападники розраховували, що полум’я з вітром перекинеться на дах парафіяльного будинку, і той згорить.
Покрівельна черепиця витримала натиск спеки. На горищі стає спекотно, наче в печі. Сарай швидко догорає. Бандити все ще стріляють з автоматів, але вже якось без ентузіазму. Близько двадцять третьої години настає повна тиша. Ми чекаємо. Минає півгодини, і нічого не відбувається. Найсміливіші визирають із вікна, але в темряві нічого не видно. Чи справді уповці пішли, чи лише вигадують нову хитрість?
Після півночі ми вирішили діяти. Четверо чоловіків зголосилися добровільно. Ми домовилися спустити їх вниз на мотузці. Якщо нікого не буде, вони мають побігти, кожен у інше село, по допомогу.
Волонтери повільно зникають за вікном. Минають хвилини. Тиша. Або уповці справді пішли, або вони чекають на нових сміливців.
Тепер з’являються чотири жінки. Їх спускають на мотузках. За мить ми чуємо їхні гучні крики: «Виходьте, тут нікого немає!». Починається евакуація. Ми до останнього боялися відчинити двері. Близько вісімдесяти людей спустилися на мотузках і зникли в нічній темряві.
Усі ці події розгорталися на моїх очах. Побачивши, що решта людей зникають у вікні, я злякався. Вони не думають про поранених. Кожен рятує лише себе.
«Люди, заберіть поранених!» — кричу я.
Ніхто вже не чує. За мить нас залишилося лише четверо: Анелька, мій поранений брат, маленький Юзек Бісяга та я. Усі поранені, які могли самостійно пересуватися, втекли.
Я мав будь-що-будь вибратися з цієї гробниці. Я попросив Анельку розбудити хлопця. Удвох вони прив’язали мене до мітли й почали повільно спускати на мотузці.
Внизу на мене чекало нове завдання: я мав відв’язатися й відійти хоча б на метр від стіни, щоб звільнити місце для решти. Це завдання коштувало мені чималих мук.
Незабаром усі опинилися внизу. Мій брат Єжи був важко поранений, але у нього були здорові ноги, і він міг пересуватися самостійно. Мене віднесли до найближчих кущів малини. Анелька наказала мені лежати тихо і ні в якому разі не видавати своєї присутності.
Я залишаюся сам. З того моменту, як мене поранили, минуло вже три години. Я відчуваю, що поступово втрачаю свідомість, починаю марити. Ось я бачу ворога, що крадеться до мене, бачу його дикі, блискучі очі...
Світає. Моє тіло стрясає сильний трепет. Раптом я чую... так, я чітко чую, що хтось кличе мене по імені. Я ще достатньо при тямі, щоб усвідомлювати небезпеку, яка мені загрожує, тому не відповідаю, до того ж я впевнений, що цей поклик — ще одна моя галюцинація.
Я продовжую прислухатися. Тепер я чіткіше чую якийсь чоловічий голос, що протяжно кличе: «Славок!».
Якщо я не відповім, мене тут ніхто не знайде, і на мене чекає неминуча смерть. Тому я кричу раз, потім ще раз. Поклик стихає. Раптом жах позбавляє мене мови. Переді мною стоїть знайомий українець, Віктор Падлевський. «Кінець!» — промайнуло в моїй змученій голові. — «Стільки зусиль даремно», — подумав я й заплющив очі. За мить я розплющую їх і бачу, що Падлевський плаче. Судячи з усього, він ридає. Він голосно лає своїх одноплемінників за те, що вони зробили з людьми там, біля стіни церкви, і за мене, за цей закривавлений людський уламок.
Незабаром, отримавши повідомлення від Анельки, на возі приїжджає її батько.
Разом вони завантажують мене на віз і відвозять до квартири іншого українця, Парфенюка.
Тут я пролежав увесь наступний день. У вівторок вранці обидва українці відвезли мене до лікарні в Локачах. Ногу, однак, врятувати не вдалося...»
Після виписки з лікарні Славош Дембський вступив до партизанського загону, де перебував до весни 1944 року.
Підготовка