Ми взялися до роботи. Двоє хлопців тримали мішки, а двоє інших наповнювали їх наполовину потужними кидками. Ми несли їх до візків, висипали вміст під свист, а потім майже бігом спускалися назад вниз.
Минули хвилини. Я неспокійно ходив між підвалами та кабінетом німців, перевіряючи соціальні навички Франека Житкевича. Німці, як і раніше, були в захваті. Горілка та шинка виявилися дуже смачними. Розмова ставала дедалі жвавішою й майже дружньою.
Хлопці метушилися, наче в киплячому казані. Піт стікав по їхніх обличчях, і вони невтомно працювали, наче заведені. Вони усвідомлювали всю серйозність цієї гонки. Кожен рух лопати означав десятки патронів у підсумках.
Через годину вози були заповнені вщерть. У кутку одного з підвалів я помітив легкий кулемет. Трохи повагавшись, я все ж спакував його у мішок і поклав на віз. Ми накрили вози ковдрами.
Усе було готово. Я подав знак Франеку, і ми почали прощатися з німцями.
Вони навіть не поглянули на вантаж. Їм було абсолютно байдуже, чи взяли ми десять, чи сто тисяч патронів. Ніхто їх не перевіряв, їм не потрібно було ні перед ким звітувати, тому вони не відчували потреби перевіряти вміст. Особливо після такої ситної трапези...
Коли один із хлопців клацнув язиком у бік коня, я занепокоївся, що кінь не зможе поворухнутися. Кінь якось поворухнувся, але коли його підкова зісковзнула з каменя, з-під копит полетіли іскри.
Перші вози везли поліцейські. Вози були криті, тож хто міг здогадатися, що вони наповнені боєприпасами? Лише під вечір втомлені коні дотягли свій безцінний вантаж до місця призначення. Побачивши нашу здобич, партизани втратили дар мови. «З такою кількістю боєприпасів ви могли б навіть рушити на Берлін», — говорили вони один за одним.
Захоплення трьох возів із боєприпасами стало для нас поворотним моментом. Ми сховали боєприпаси в бункерах і ретельно їх убезпечили. Тепер ми могли зайнятися іншими справами.
До кінця червня наша самооборона мала наполовину цивільний характер. Солдати взводу йшли на чергування, як на роботу. Після закінчення варти або виконання завдання вони поверталися додому.
Вони самі одягалися та їли. Лише у разі тривоги від них вимагалося з’явитися у визначене місце.
У разі раптового нападу на віддалений оборонний пункт було неможливо негайно мобілізувати всі сили. Перш ніж мобілізовані солдати встигали зібратися, загони бульбовців могли прорвати колючий дріт і атакувати центр табору. Тому ми вирішили розмістити окремі взводи у спеціально відведених місцях.
Другим кроком, спрямованим на покращення самооборони, стала організація окремої військової кухні. Відтоді забезпечення солдатів харчуванням стало спільним завданням. Їхнім завданням був захист населення, а завданням населення — забезпечення продовольством. Мешканці Пшебраже охоче погодилися з цим. Було запроваджено добровільне оподаткування, розмір якого залежав від коштів кожної сім’ї.
Спочатку у нас розміщувалося близько ста двадцяти осіб. Відразу ж було запроваджено сувору дисципліну: діяв щоденний розклад, і не дозволялося залишати казарми. Усюди панував військовий порядок: збори, доповіді. Спосіб віддачі наказів нічим не відрізнявся від військового.
У цього були свої переваги. Вільна, згуртована атмосфера швидко зникла з підрозділів, де кожен, по суті, робив усе, що хотів, і всі були просто друзями, і нічого більше.
Тепер навіть мій брат Владек, заходячи в офіс, гордо крокував із почуттям обов’язку й клацав підборами. Нехай хлопці знають: хай то брат чи швагер — це підлеглий.
У нас також виникли серйозні проблеми зі спільною «мискою». Спочатку ми готували їжу в одному казані й роздавали її окремим взводам. Однак цей метод виявився незручним. Бігати по Пшебражу з повними казанами від взводу до взводу стало громіздким, неекономічним і навіть безглуздим.
Начальник штабу Станіслав Ольшевський вирішив, що кожен взвод готуватиме собі їжу самостійно. Кількість взводів зростала з кожним днем. Тепер не минало й дня, щоб якийсь взвод не доповідав про нового солдата на вечірній перекличці. Збільшувалася кількість зброї та боєприпасів, а також число захисників. Хлопці прагнули битися; у нас був широкий вибір. Однак ми рідко брали беззбройних, хіба що для чищення картоплі. Тому кожен намагався самостійно роздобути омріяну зброю. Був лише один спосіб: за гроші або за жирного гусака, часто таємно здобутого у дворі батька, претендент на солдата купував гвинтівку чи пістолет у Ківерцях або навіть у Луцьку.