Бажання воювати в УПА найчастіше відчували молоді хлопці. Втомившись від бездіяльності, вони хотіли довести свою спроможність. Часто це були ті, хто втратив близьких і тепер прагнув помсти. Як правило, вони були одними з найхоробріших, але дисципліна в таборі була найсуворішою.
Звісно, ми радо приймали всіх охочих, навіть тих, хто не мав при собі зброї. Однак ми також ставали дедалі обережнішими, побоюючись шпигунів — як німецьких, так і з УПА. Хоча під час оборони Пшебраже ми жодного разу не стикалися зі шпигунами з УПА, я був переконаний, що серед цієї 20-тисячної маси біженців обов’язково знайдуться інформатори. Ми проводили з кожним добровольцем попередню «співбесіду». Зазвичай ми запитували їх, звідки вони приїхали, чим займалися, чому приєдналися до нас, де їхні родини тощо.
Після цього первинного огляду новоприбулого розміщували у відділенні. Йому чи їй присвоювали псевдонім, і за ним чи за нею спостерігали протягом певного часу.
До першої половини липня чисельність кожного взводу становила сто двадцять осіб. Їх перевели до роти.
Таким чином, у розпорядженні Пшебраже тепер опинився цілий батальйон. Кожна рота тепер мала комплексну програму навчання, що включала стройову підготовку, навчання поводженню зі зброєю, тактику, рукопашний бій тощо. Хлопці опановували військові навички та занурювалися в атмосферу регулярної армії.
Часу було обмаль. Напади навколо Пшебраже почастішали, села горіли, казарми перебували у стані постійної готовності. Кожній роті було виділено ділянку для укріплення колючим дротом. Через кожні двісті метрів ми зводили масивні бункери з землі та соснових колод. Кулеметні гнізда були укріплені або всередині них, або між ними. До роботи було залучено все населення. Кожному було доручено виконувати певні завдання, і кожен мав зробити відчутний внесок у укріплення Пшебраже.
Перед нами стояло величезне завдання. Периметр колючого дроту та укріплень тепер мав становити двадцять кілометрів. Вони почали з демонтажу старого колючого дроту, що оточував саме село, та встановлення нового у вигляді широкої дуги.
Робота просувалася швидко. Люди горіли бажанням взятися до справи. Вони вирушили в поле на пошуки колючого дроту. Перед колючим дротом було вирубано смугу лісу шириною в кілька десятків метрів. Мета полягала в тому, щоб ускладнити наближення до колючого дроту та підготувати зручну зону обстрілу.
Першою своє завдання виконала третя рота під командуванням Тадеуша Мельника. Через кожні кілька метрів уздовж її маршруту були розставлені різні перешкоди: окопи, сполучні траншеї, бункери та кулеметні позиції. Усе це було оточене густим колючим дротом та естакадами, через які не зміг би перестрибнути навіть сам диявол.
Решта рот аналогічним чином укріпили свої сектори. З’єднувальні траншеї вели з обох боків до опорних пунктів інших рот. З тилу ми могли б оборонятися тижнями, якби у нас було достатньо боєприпасів і продовольства.
Перетворення Пшебраже на укріплений табір рано чи пізно могло привернути увагу німців і завдати нам чимало клопоту. Німці перевіряли нас дуже рідко. У них була однозначна думка щодо характеру нашого скупчення: просто тисячі поляків, які зібралися в Пшебраже, відчайдушно захищаються від нападів бандерівців.
Згодом візити німців ставали дедалі рідшими. На фронті у них справи йшли погано, окупована країна виходила зі стану бездіяльності. Партизанські загони росли як гриби після дощу. Тому проблем ставало дедалі більше, а дорога з Ківерців до Пшебраже набувала вкрай поганої слави.
Усі «конфлікти», що виникали між німцями та Пшебраже, безперечно врегулював цивільний комендант Пшебраже Людвік Малиновський. Він уже краще за всіх знав, як і з ким розмовляти, скільки і кому дати хабар, щоб німці закрили очі на те чи інше. На нього ж, як відомо, покладалася організація цивільного життя в Пшебраже, врегулювання всіх внутрішніх суперечок. Йому, а також старості села Пшебраже Францишеку Людвіковському, підпорядковувалася цивільна жандармерія, у діяльність якої не втручалося командування оборони. Людвік Малиновський і підлеглі йому люди вели надзвичайно складну й заплутану в наших умовах політику уявного нейтралітету щодо окупантів. Представники військового командування намагалися не потрапляти на очі німцям. Завдання полягало в тому, щоб гітлерівці з Ківерців чи Луцька навіть у пам’яті не асоціювали обличчя захисників Пшебраже.