Коли німці приїжджали до Пшебраже за робітниками, вони, як правило, не нишпорили по табору. Вони збирали робітників і швидко від’їжджали, заклопотані власними проблемами.
Не знаю, як би виглядали німецькі офіцери з Ківерцах, Єске та Краучмана, якби вони пройшли вздовж нашого колючого дроту, оглянули наші позиції опору та перерахували наше озброєння. Але так уже вийшло, що всі наші лінії оборони пролягали через ліси, і для їх виявлення знадобився б спеціальний пошук.
Одного разу перед школою зупинилися дві німецькі машини. З однієї з них вийшов начальник поліції з Ківерца та наказав негайно викликати старосту села та його людей.
Незабаром перед школою зібралася велика група з нас. Комендант мав грізний вираз обличчя.
«Я чудово знаю, — кричав він польською, — що тут організовується величезна банда! У вас є не тільки наші гвинтівки, а й кулемети, гранати та міномети! Не думайте, що ми сліпі. Якщо це виявиться правдою, або якщо ви використовуєте нашу зброю для нападу на німецькі поліцейські дільниці, вас чекає жалюгідний кінець!»
«Але, командире», — боязко перебив Франек Житкевич, — «у нас є лише ті гвинтівки, які нам видали. Де б ми взяли міномети чи кулемети? Звісно, ми знайшли в лісі кілька старих одиниць зброї з фронту, але вони абсолютно непридатні. Ми просто лякаємо бандитів, кажучи, що в нас багато зброї. І взагалі, це, ймовірно, просто чутки...»
Я поглянув на Франека й остовпів від подиву. На його спині виблискувала чудова сталь фінського автомата. З тривогою я подумав, що буде, якщо німець зверне увагу на цю «незначну» невідповідність у міркуваннях Житкевича. «Не залишається нічого іншого, як розгромити німців, але так, щоб жодна жива душа не втекла з табору», — гарячково думав я.
Однак комендант так тупав ногами, кричав, погрожував кулаками й тремтів від обурення, що на Франека взагалі не звернув уваги. З його слів випливало, що українці з Тростянця, звідки він якраз повертався, у міру своїх можливостей докладно поінформували його про зростаючу силу Пшебраже.
«Чутки?!» — ревів він. — «Я вам, бандити, покажу, що таке чутки! Ми щойно приїхали з Тростянця. Усі мені кажуть, що тут гніздиться банда, яка щоночі нападає на українські села, на поліцейські пости й звалює провину на партизанів!»
«Тростянець — це українське село. Там сидять самі лише УПА-шники. Не дивно, що вони обсипають нас наклепами!» — вигукнув Франек. — «Але які ж підступні наклепи! Самі нападають і вбивають невинних людей, стріляють у поліцейських, а потім кажуть, що це ми!» — вигукував він із дедалі більшим обуренням, бачачи, що ця відчайдушна промова поступово переконує німця.
Фріц довго дивився на Франека, а потім нарешті вилаявся нецензурним словом німецькою. Він сів у машину й кивнув своїм. Вони поїхали. Ми дивилися їм услід, повністю приголомшені.
«Цього разу вийшло!» — зітхнув Франек.
«Треба визнати, що повстанці придумали непоганий трюк. Зрештою, колись їм вдасться їх переконати. Тоді німці проведуть ретельніший огляд — і все пропало! Треба б відплатити їм за таке, і якомога швидше», — зауважив я. — «Але ти, Франек, просто неймовірний, у тебе, брате, холоднокровність і нахабство, яких ще пошукаєш!»
«Чому?»
«Як це, чому?! Ти пояснюєш німцеві, що в Пшебраже є лише з дюжину старого збройового мотлоху, але при цьому у тебе за спиною висить автомат. Не кожен так зможе викрутитися!»
«О, чорт забирай!» — Франек лише зараз помітив свою помилку. — «Я зовсім про це забув.»
Навесні 1943 року поліцаї з усіх сусідніх дільниць в один день забрали зброю й пішли в ліси. Тепер вони вирішили самі, з власної ініціативи, підпалювати й грабувати, як це вже давно робили члени Української повстанської армії та «незалежні» банди. Мабуть, вони позаздрили їхній свободі та успіхам. Не питаючи дозволу у своїх начальників, вони відмовилися від честі продовжувати службу.
Для нас у цьому були як позитивні, так і негативні сторони. Хоча через це банди й зросли чисельно та поповнилися новими запасами зброї, але водночас похитнулася колишня довіра німців до українців, а з практичної точки зору на деякий час перестали існувати поліцейські пости.
Незабаром німці розпочали набір добровольців та відновлення штату поліцейських постів.
«Гадаю, було б непогано, якби у нас було кілька своїх людей у поліції», — сказав я одного разу в штабі.