У призначений день, о 23:20, ми вирушили до Тростянець. Три дні поспіль безперервно лив сильний, гнітючий дощ. Однак ми були настільки занурені в те, що відбувалося, що не звертали на нього уваги. Нас огортала густа, непроникна темрява. Ми буквально пробиралися крізь ліс навпомацки, зберігаючи абсолютну тишу. На щастя, ми чудово знали маршрут.
Я ніколи в житті не забуду цю експедицію та всі пов’язані з нею подробиці. У якийсь момент я усвідомив, що став невід’ємною частиною групи моїх озброєних товаришів.
Бойовий інстинкт повністю згуртував нас. Ми не знали, що приготувала нам доля, але нічого не боялися.
Ліс закінчився. Тут починалися Тростянецькі поля. Я зупинив свій загін. Згідно з солдатським звичаєм, мені довелося звернутися до людей із кількома словами. Зрештою, на нас чекала перша велика битва.
Заступник інспектора Армії Крайової з Луцька, Чижик, брав участь у нашій експедиції як спостерігач. Я попросив його спочатку виступити перед солдатами.
Після слів «Чижика» я взяв слово. Я говорив так, як проста людина розмовляє з іншою простою людиною. Зрештою, я був одним із них. На самому початку я чесно й відверто запропонував тим, хто боїться, повернутися додому.
Настала хвилина промовистої тиші. Ніхто не ворушився, було чутно лише постійний шелест дощу в листі.
Я знав, що так і буде, адже ще до початку експедиції багато людей зголосилися добровільно попросити мене відправити їх до штурмової роти.
Я нагадав солдатам, що ми не хотіли й досі не хочемо воювати з українцями. Ми зробили все, щоб відновити наші давні дружні стосунки з ними. Нам заважали українські фашисти, які на кожну спробу примирення відповідали зрадою та новими злочинами. Село, яке ми збиралися захопити, було їхньою місцевою столицею, їхньою базою.
«...Ми не можемо дозволити цьому гнізду бандитів залишатися під нашим крилом», — сказав я. — «Ми маємо дбати про життя наших батьків, братів, сестер і дітей; ми маємо захищати їх. Ми не збираємося вбивати й грабувати. Ми будемо битися до смерті, сподіваючись, що нарешті зупинимо хвилю націоналістичних злочинів. Саме цього вимагають наша солдатська честь, наш патріотизм і наше почуття справедливості. Ми маємо показати, що ми, поляки, здатні як захищатися, так і нападати. Якщо кожен із нас сумлінно виконає свій обов’язок, ми врятуємо тисячі людей від смерті!»
Ці слова, звісно, зараз звучать дещо сумно й трохи жалісно. Але тоді, у Тростянецькому лісі, за кілька десятків хвилин до бою, вони точно відображали настрій.
О першій годині ночі всі підрозділи зайняли свої позиції. Злива вщухла, і тепер падав дрібний, густий дощ. Ми всі промокли до нитки. Але така погода була нашим найкращим союзником.
Ми йшли зерновими полями. Рясно усіяні колоски, важкі від вологи, колихалися під поривами вітру важкою, лінивою хвилею. Ми йшли один за одним у повній тиші, залишаючи позаду довгу вузьку стежку з притоптаного зерна.
Отак ми обійшли Тростянець. Залишилося лише, пробираючись по пояс у воді, перебратися через місцевий струмок, який під час зливи перетворився на бурхливий потік. Нарешті ми зайняли позиції. Весь цей час я боявся, щоб не пролунала якась передчасна тривога. Тоді вся операція могла б піти зовсім інакше. Отримавши сигнал тривоги, повстанці напевно зуміли б організувати оборону, здатну стримати не одну нашу атаку.
Згідно з планом, один загін залишився з кулеметом на мосту біля головної дороги. Решта загону розтягнулася далі на захід.
Почало світати. Важкі хмари висіли низько, майже над самими верхівками дерев. Дощ, як і раніше, мрячив. У міру того, як темрява відступала, стали вимальовуватися обриси села та окремих будинків.
Над усім цим височіла велична церковна вежа, що сяяла білизною високих стін.
Саме тут у повстанців був їхній головний спостережний пункт. До вежі треба було наближатися з максимальною обережністю, щоб вартовий, що стояв там, не відкрив вогонь передчасно.
Ми встановили кулемет на відстані близько двохсот метрів від вежі. Цієї відстані вистачало для ведення ефективного вогню. Обслуговував його мій брат Владек, якого в Пшебраже вважали одним із найкращих «косарів». Від влучності його пострілів тепер залежало знешкодження головного осередку опору та спостережного пункту.
О 02:20 усі загони вже зайняли свої позиції. Початкова частина операції була виконана бездоганно. Ми оточили село, не видавши жодного звуку. Сховавшись у кущах і на полі з зерновими, ми чекали
сигналу до початку бою, яким мала стати атака на школу.