У нападі на школу мав, серед інших, взяти участь Губала. Перед виходом на операцію я ще раз нагадав командиру, щоб той уважно стежив за ним. Мені було дуже цікаво, як пройде цей іспит, який у певному сенсі був іспитом і для мене.
«А може, Губала й справді шпигун і, відчувши, що за ним стежать, захоче втекти при першій-ліпшій нагоді?» — думав я.
Тим часом перша рота безперешкодно підійшла до самої школи. Там опинилися найкращі солдати та командири. Командував усім Франек Малиновський, а поруч із ним перебував заступник інспектора Армії Крайової «Чижик», який хотів поспостерігати за нашими солдатами під час операції. Хлопці ж інтуїтивно відчували, що завдання має бути виконано зразково.
Будівля школи разом із прилеглими до неї спорудами стояла на околиці села, в оточенні старих лип. Далі був уже лише ліс. На жаль, оточити всі будівлі не вдалося. Це вимагало б додаткових маневрів і розтягнення лінії атаки.
За кілька десятків метрів від школи солдати припали до землі. У якийсь момент з-за рогу школи вийшов уповець. Це був вартовий. Гвинтівка, недбало перекинута стволом до землі, звисала з його плеча. Уповець був мокрий до нитки.
Мабуть, він уже закінчував вахту і тепер, нетерпляче ходячи туди-сюди, чекав на зміну.
Копровський і Дрзевецький вийшли на стежку й почали наближатися до нього. Вони знали, що Владислав Бричек, чудовий кулеметник, тримає повстанця на мушці. Справа полягала лише в тому, щоб підійти якомога ближче до стін.
«Стоп, хто там?» — Уповець явно занепокоївся. Дрзевецький і Копровський мовчки підійшли до нього ще на кілька кроків. — «Клічки!» — категорично вигукнув вартовий. «Я тобі покажу «клічки»», — пробурмотів Копровський, і в ту ж мить пролунала черга з кулемета.
Вартовий впав. Копровський і Дрзевецький почали кидати гранати у вікна школи. Решта підтримували їх шаленим вогнем, не даючи нікому висунутися з вікон.
У школі зчинився переполох. Уповці відповіли кількома пострілами, але у них не було жодних шансів вступити в ефективний бій. Ті, хто вцілів після вибухів гранат, кинулися через задні вікна в бік віддалених будівель. Багато хто був без зброї й лише в нижній білизні. Їх явно застали зненацька.
Відразу за школою росла густа, висока живопліт. Лише тут деякі бійці УПА прийшли до тями. Підбадьорюючи один одного, вони намагалися чинити опір. Однак, злякавшись сильного вогню, вони відмовилися від бою й почали відступати до центру села, у бік церкви. Я чекав на них тут зі своїм загоном.
Ми бачили, як село, розбуджене шквалом вибухів, занурилося у стан хвилювання та паніки.
Раптом із церкви пролунала довга черга з кулемета «ЦКМ». Я помітив, як солдат, що стояв збоку, безсило впав на землю. Я хотів підбігти, але град куль притиснув нас до землі.
Нарешті затріщав кулемет Владека. Довга влучна черга знешкодила тих, хто був біля церкви. Я підбіг до того, хто лежав. Це був Емерік Корзеновський, дев’ятнадцятирічний солдат другої роти. Навколо вже гриміли постріли. Це повстанці, тікаючи зі школи, потрапляли під приціл нашого загону.
Я зняв з пораненого куртку. Куля пройшла через середину грудей поруч із серцем. Це був смертельний постріл. Я почав перев’язувати рану.
Раптом я підвів голову й побачив, що прямо на мене наступають троє ворогів. Я залишив пораненого, але ще не встиг дотягнутися до автомата, як Владек підрізав усіх трьох з кулемета.
Я знову зайнявся пораненим. Він стогнав і благав відправити його додому. Він відчував, що помирає, і дуже хотів опинитися серед своїх. Я перев’язав його, як слід, і поклав під кущем на водонепроникну накидку. Хлопець втрачав сили на очах і не переставав просити віз.
Щоб якось підбадьорити його в останні хвилини життя, я збрехав, що візок уже їде. Він подякував мені поглядом і озирнувся навколо.
«Де ж ця повоз...» — і не встиг закінчити. Я обережно поклав його під кущем. Йому вже не потрібна була моя допомога.
Я повернувся в бій. У кількох місцях спалахнули пожежі. Уповці кинулися на схід, але й там за мить затріщав наш кулемет.
Раптом я помітив, що Альберт, який лежав неподалік, подає мені якісь знаки. Озираюся і бачу, що з боку Личек прямо на нас іде з десяток уповців. Вони йшли обережно й невпевнено, ніби роздумуючи, чи знадобиться їхня допомога оточеним побратимам.
Приблизно за двісті метрів від нашої лінії вони зупинилися. Один із них відокремився від групи й почав оглядати місцевість.
Зігмус Синицький щось прошепотів Альберту, і той вийшов з-за кущів.
«Підходьте!» — вигукнув Альберт. — «Поляки напали на Тростянець! Ходімо відбивати!»
Уповець зробив кілька кроків уперед, але, мабуть, відчув небезпеку, бо раптово обернувся.