Постріли були влучними. Загинув весь розрахунок кулемета. Решта повстанців бачили, що Владек падає під кущі, але не були впевнені, чи його вбили, чи він просто готується до нової атаки. Побоюючись цього і бачачи, що солдати, які сховалися в канавах, починають ефективно обстрілювати їх, вони припинили бій і покинули ущелину.
Перестрілка вщухла так само раптово, як і почалася. Ті, хто вижив, почали вилазити з канав.
Першим прийшов до тями Францішек Житкевич. Він оглянув поле бою й одразу помітив пораненого Владека, який, не чекаючи на допомогу, відірвав рукав від сорочки й намагався зупинити кров. Житкевич за допомогою Мар’яна Пашковського поклав пораненого на віз і помчав у бік міста.
Коли підкріплення з Пшебраже прибуло на місце сутички, в ущелині вже панувала тиша. Троє поранених — Лейман, Альберт і Владек — вже були на шляху до міста. З солдатів, які того дня їхали до Ківерців, лише небагато хто вижив.
Тим часом патрульні повідомили, що в околицях з’явилося кілька підозрілих осіб. Я негайно вирішив організувати переслідування. У той момент, коли ми вже збиралися виїжджати, з Ківерців на велосипеді приїхав Станіслав Ковальський, один із тих, хто відвозив поранених.
«Пане коменданте, — сказав він із сумом, — якщо ви хочете ще застати брата живим, то, будь ласка, покваптеся. Так сказав доктор Калужинський...»
Ця новина мене приголомшила. Я передав свої обов’язки Малиновському, сів на велосипед і за кілька хвилин уже був у лікарні.
У коридорі я зустрів доктора Калужинського. З його обличчя було все зрозуміло. Він запросив мене до свого кабінету.
«Ну що ж, пане Генріку», — сказав він, дивлячись кудись убік. — «Чотири кулі пробили праву легеню, п’ята, випущена десь збоку, пройшла крізь усю грудну клітку, від лівої лопатки до правої...»
«Владек помре?» — я дивився на лікаря, дуже сподіваючись, що він відповість «ні».
«Ну, зрештою, ніколи не можна знати напевно, але рани — це дуже небезпечно. Якщо він вийде з цього цілим і неушкодженим, можна буде говорити про виняткову удачу та залізне здоров’я...»
Ми попрямували до палати. Біля самих дверей лежав при смерті Казімеж Лейман, стрілець другої роти.
Я ледве впізнав Владека. Він більше нагадував воскову фігуру, ніж живу людину. Лише ледь помітне дихання свідчило про те, що в його тілі ще пульсує життя. Я, сидячи поруч із ним, мовчки й із жахом думав про те, що він помирає. Я вже бачив відчай батьків, сестер, братів.
З оніміння мене вирвав доктор Калужинський. Він потягнув мене за рукав і відвів до Альберта. Василевський був без свідомості. Час від часу він неспокійно ворушився й тихо стогнав. Лікар заспокоїв мене, сказавши, що Альберт лише отримав сильні забої, але у нього немає жодних серйозних внутрішніх ушкоджень чи переломів.
«Йому доведеться довго лежати, перш ніж він зможе взяти гвинтівку в руки», — сказав він.
Дивлячись на обличчя товариша й друга, яке було мені таким близьким, я усвідомив, що надовго втратив свою праву руку, найкращого порадника та відважного солдата. Удар, який завдали нам бульбовці на дорозі під Ківерцями, був дуже болючим.
Біля входу до лікарні я зустрів Франека Житкевича. Ми привіталися, наче після тривалої розлуки. Лише з його розповіді я зміг точно відтворити хід нападу.
У Пшебраже панувала похмура атмосфера. У одній сутичці ми втратили трьох людей, двоє з яких обіймали відповідальні посади в нашій самообороні.
Наступного дня з самого ранку я вирушив до Ківерців. Батько та моя десятирічна сестра Владзя, плачучи, збирали чисті простирадла, у які я мав загорнути тіло брата. При цьому вони нагадували мені, щоб я хоча б берег себе, бо засідка може повторитися.
У дорозі мене супроводжували кілька солдатів. Цього разу ми поїхали об’їздом, через ліс, петляючи стежками та горбами.
На майданчику перед лікарнею стояла група знайомих. Якась дівчина перегородила мені дорогу:
«Пане коменданте, не хвилюйтеся, брат живий.»
Зрадівши цій новині, я щиро подякував їй і побіг до лікарні.
Владек уже прийшов до тями. Я стояв біля його ліжка, нічого не кажучи й ні про що не запитуючи. Виснажене обличчя Владека вкривала смертельна блідість, пересохлі губи свідчили про лихоманку, що мучила його. Я відчув, як з очей течуть сльози, які, попри всі зусилля, я ніяк не міг стримати.