Моя поява одразу ж їх розбудила. Хлопці зайнялися конем, а я впав на старий, зношений диван. Більше за все на світі мені хотілося поспати хоча б пару годин.
Мені довелося поспати недовго. Мене розбудив постріл з гармати. Я підхопився з дивана й у дверному отворі зіткнувся з посильним, який уже поспішав мене розбудити. Ми разом вибігли за двері. За мить пролунали ще постріли. Усі вони були далеко. За секунду запанувала тиша. Ми постояли на вулиці ще кілька хвилин, потім я повернувся до своєї кімнати й знову розтягнувся на дивані. Але перш ніж я встиг заплющити очі, повітря струсонув ще один постріл з гармати, цього разу набагато ближче. Через секунду пролунав потужний гуркіт снаряда, що розривався. Ще кілька пострілів пролунали швидко один за одним. Щоразу снаряди вибухали десь глибоко всередині табору.
Я вибіг у двір. Хлопці вже сідлали мого коня.
«Увага! Усі на бойові позиції!»
Мій наказ був, по суті, лише формальністю. Командирам і солдатам довелося б бути глухими, щоб не почути артилерійський обстріл. Я знав, що в той момент накази віддавалися з усіх чотирьох боків нашого табору, і тривала підготовка до бою.
Цивільне населення теж не спало. На вулиці починало світати. У темряві, що густішала, я бачив силуети людей, які вибігали зі своїх будинків і казарм, а також чув гучні розмови та крики. Однак ознак паніки я не помітив. Я зітхнув з полегшенням: нехай так буде завжди!
Бандити розпочали атаку в секторі другої роти. Саме там пролунали перші артилерійські постріли. Їх було всього близько дюжини. Мабуть, у бульбовців більше не було боєприпасів. Крім того, вони, ймовірно, більше розраховували на психологічний ефект, ніж на ефективність цих десятка снарядів. У будь-якому разі, тривога була досить гучною. Вони розбудили нас негайно.
Після короткого артилерійського обстрілу запала тривожна тиша. Я підозрював, що банди готуються до нападу.
Я поскакав галопом до компанії Марцела Житкевича. Ранковий туман, що низько висів над землею, віщував ясний день.
Я виїхав на дорогу. Марцел нервово ходив по дорозі, вишукуючи ворога. Навколо простягалися луки й поля, а вдалині виднівся ліс. Про раптовість не могло бути й мови; ворог стане видимим одразу після виходу з лісу. Підрозділ Марцела займав позицію між дорогою та насипом вузькоколійної залізниці. Це була цілком обороноздатна позиція.
«Як справи, Марцеле?» — запитав я.
«Зараз тихо. Як ви знаєте, по нас стріляли з гармат. Вони в лісі, але в них погана влучність. Усі снаряди пролетіли повз. Лише один влучив у будинок Корженєвського й вибухнув, але будинок не загорівся. Жертв не було.»
«Вони ще не з’явилися?»
«Ні, я не знаю, на що вони чекають. Це мала бути артилерійська підготовка...»
Навколо панувала напружена тиша, сповнена нетерпіння. Хлопці час від часу з цікавістю висували голови з-за насипу. Очікування посилювало їхні страхи й породжувало сумніви.
«Давайте вже починати, я більше не можу цього терпіти!» — розлютився Марцел.
Я підніс бінокль до очей і подивився. Вони наближалися! Уповці вийшли з лісу й утворили широку, щільну лінію на лузі.
«Вони йдуть!» — голосно вигукнув я, намагаючись говорити природно. — «Нехай підійдуть прямо до огорожі, а потім стріляйте!»
Я поглянув на хлопців, які лежали найближче до мене. Їхні обличчя були серйозними, зосередженими. Кожен із них пильно дивився на лінію сірих крапок, яких з кожною хвилиною ставало дедалі більше.
«Не забудьте гранати, хлопці! Марцеле, я розраховую на тебе!» — крикнув я Житкевичу. Отже, на цій ділянці ситуація «вияснилася». Мені потрібно було подивитися, що відбувається на інших ділянках оборони. Коли я йшов, хлопці піднімали наші дві гармати. Незабаром я почув звуки артилерійських пострілів. Серед гарматних вибухів лунав шалений вогонь з легких і важких кулеметів. Бій розгорівся.
Я прямував до штабу, де на мене чекали всі мої колеги з командування оборони. Після короткої наради ми вирішили провести розвідку чисельності загонів в окремих секторах та оцінити можливі наміри противника. Нас здивувало те, що скрізь, крім сектора, який займала друга рота, було спокійно. Отже, атака могла бути спрямована на відволікання нашої уваги від інших, більш вразливих позицій.
До 10-ї ранку, завдяки злагодженій роботі наших розвідників, я отримав більш-менш точне уявлення про ситуацію. Нас оточили з трьох боків: із заходу, півночі та сходу.