Уповці не залишили підозрілий постріл без уваги. За мить від них відірвався загін із тридцяти осіб, який, розтягнувшись ланцюгом, рушив у бік лісу. Тепер чекати більше нема чого.
«Вперед, хлопці!» — вигукнув полковник Прокопюк.
Загони кинулися в бій. Атака була блискучою. Одна група партизанів лежала, обстрілюючи з автоматів під безперервний акомпанемент мінометів і кулеметів, тоді як друга група нападників ривками просувалася вперед.
Уповців притиснули до землі, засипали лавиною вогню. Вони стріляли над головами, майже не цілячись, і були нездатні до будь-якого активного опору.
Водночас група кінної розвідки під командуванням Копровського та Владислава Коксановича мчала щодуху в напрямку дороги, що вела до Ярольма. Бульбовці опинилися в пастці. Від нищівної поразки банду могло врятувати лише негайне втеча. Загін, що вирушив у напрямку, звідки пролунав підозрілий постріл, був приречений на загибель. Висунуті вперед, відокремлені від решти групи, бандити гинули один за одним. Партизани пронеслися по них, як ураган. Наступні ряди уповців марно намагалися чинити відчайдушний опір.
Прокопюк та Альберт спостерігали за наступом з висоти сідловин. Полковник із задоволенням погладжував підборіддя.
«Дивись, — з гордістю казав він Альберту, — як наші хлопці наступають! Ось це бійці!»
Зоя перервала захоплення обох командирів. Побачивши, що вогонь повстанців раптово посилився, вона підбігла до свого командира.
«Лягай, Архипович, тебе вб’ють!» — попереджувально вигукнула вона.
«Нічого, Зойко, мені ще рано!» — сказав він. Раптом він похитнувся й зісковзнув з коня.
Альберт обернувся й побачив веселе обличчя Прокопюка, який із трудом витягував ногу зі стремена. Поруч стояла Зоя, яка тягнула полковника до себе.
«Ось ця баба, дивись, причепилася...» — бурчав він собі під ніс. Проте він поступився й зупинився біля коня.
«А ти що, чи кулі тебе не зачіпають? Ось дурні, божевільні», — лаялася вона з такою щирою злістю в голосі, що Альберт без заперечень зіскочив із сідла. Тепер усі троє стояли поруч із кіньми, дивлячись на поле бою.
Ряди бандитів танули з кожною хвилиною. Тепер вони метушилися в шаленому страху між загородженнями Пшебраже та наступаючими партизанами. Для них уже не було порятунку.
Лише тепер, стоячи на полі бою, я оглядав результати цієї переможної битви. Ми захопили шістнадцять кулеметів, тисячі патронів і гранат. Ми поділилися цінною здобиччю з радянськими партизанами, які разом із нашими солдатами перевіряли зараз документи загиблих націоналістів.
Більшість із них були родом з околиць Львова. Таким чином, на бойові дії в цій місцевості зібралася еліта українських націоналістів. Багато хто, як свідчили документи, мав середню освіту.
Радянський загін готувався до відходу. Разом з Альбертом ми щиро подякували полковнику Прокопюку за надану допомогу. Ця битва ще більше зміцнила нашу співпрацю, братерство та дружбу. Дивлячись услід радянському загону, що віддалявся, я згадав перші тижні взаємної недовіри та здивування. Ми долали їх крок за кроком, узгоджуючи спільні цілі та позиції, допомагаючи один одному, ділячись порадами та підтримкою.
У Пшебраже перед школою на нас чекав багатотисячний натовп. Крики й овації не вщухали. Я дивився на радісні обличчя людей, і мені було дивно добре. Ще ніколи в житті я не відчував такого почуття і ще ніколи в житті не бачив навколо себе стільки щасливих людей. Я відчував себе скуто й збентежено від їхніх проявів вдячності. Мимоволі я запитував себе, чи заслужив я такі овації, адже особисто в бою я не брав участі. Я поділився цими думками з Малиновським. Той здивовано подивився на мене.
«Поглянь на себе», — відповів він, — «поглянь, як ти виглядаєш. Сенс у тому, щоб стріляти самому, чи в тому, щоб довести справу до бою в найсприятливіших умовах і виграти його?»
Безсумнівно, він мав рацію, але, тим не менш, відчуття незручності не покидало мене. Я відчував себе страшенно втомленим. Останні дні перед нападом повністю виснажили мене. Якби все це сталося на кілька днів пізніше, не знаю, чи вистачило б мені сил до кінця. На мене тиснули обов’язки, на мені тяжіло почуття відповідальності. На щастя, тепер можна було трохи перепочити. Я не припускав, що бульбовці після такого розгрому наважаться найближчим часом повторити напад, проте ми не могли послаблювати пильність.