З усією серйозністю я заявив делегації, що прибула, що винні в нападах будуть суворо покарані, і попросив негайно повідомляти мені про кожен подібний випадок.
Одразу після розмови з українцями я скликав командирів рот і виклав їм усю ситуацію, не шкодуючи слів обурення на адресу паразитів, які наживаються на чужому горі.
«Не виключено, що це наші люди так собі «підробляють». Ви повинні пильно стежити за своїми хлопцями. Особливо ретельно слід контролювати нічні виходи. Ми маємо спіймати злодіїв на гарячому, і тоді ми не будемо з ними церемонитися!»
Я також скликав збори всіх мешканців Пшебраже. Я розповів про все та попередив, що, якщо ми зловимо винних, вони зазнають найсуворішого покарання.
На кілька днів запанував спокій. Здавалося, що наші попередження відлякали злодіїв. Однак незабаром мені повідомили про нові пограбування. В Озері знову пограбували якогось українця. Злодії зовсім не ховалися під час пограбування. Вони покладалися на силу своїх автоматів.
Водночас Марцел Житкевич повідомив мені, що тієї ночі солдати з його патруля випустили за межі табору двох осіб, які вранці повернулися на возі.
«Швидко обшукайте їхнє житло. Приведіть їх до мене негайно!»
Під час обшуку було виявлено речові докази: свіже м’ясо та сало. Злодії навіть не намагалися захищатися. Вони одразу зізналися, що вкрали свиню в одного селянина з Озера.
Я придивився до них уважніше. Це були люди середнього віку, здорові й сильні, здатні виконувати будь-яку роботу.
«Звідки ви?»
«З Ківерців, пане коменданте», — відповів один із них.
«А ви?»
«Я... з Луцька.»
«Навіщо ви сюди прийшли? У пошуках пригод чи заробітку?»
Вони стояли мовчки, втупившись у землю.
«Попереджаю вас уперше й востаннє! Якщо ще раз трапиться щось подібне, вас розстріляють!»
Здавалося, що мої слова справили на них належне враження. Я наказав відправити їх на найважчі та найбрудніші роботи.
«Схоже, їм вистачило», — сказав Альберт після того, як вони пішли.
«Сподіваюся!»
«Ти б справді наказав їх розстріляти?»
«Без найменшого вагання! Вони для нас такі самі вороги, як і уповці! І ті, й інші заважають нам жити в мирі з чесними українцями.»
У мене склалося враження, що моє попередження стане достатнім стримуючим фактором, який утримає людей від посягань на чуже майно. На жаль, реальність виявилася іншою.
На третю чи четверту ніч знову пограбували господаря в Озері. Винуватцями виявилися ті самі наші «знайомі». Цього разу їхні плани були дещо іншими, ніж раніше. Знаючи, що вони не зможуть повернутися з здобиччю до табору, оскільки ми стежили за ними, вони вирішили нажитися більше, ніж зазвичай, і втекти з Пшебраже.
Вони не встигли. І постали перед польовим судом. Тепер ми вже не вірили жодним хитрощам і обіцянкам. Їх засудили до смерті. Вирок було виконано.
Усі обставини справи були доведені до загального відома. Ми також поінформували про все мешканців Озера. Відтоді пограбування припинилися.
На жаль, у Пшебраже тепер з’явився інший, ще підступніший і небезпечніший ворог. Він був настільки небезпечний, що міг привести нас усіх до загибелі.
Одного разу я отримав термінове й конфіденційне повідомлення з Луцька від Армії Крайової про те, що останніми днями у Пшебраже з’явилася якась подружня пара, яка перебуває на службі в гестапо.
Німці, які вже давно були стурбовані тим, що відбувається у Пшебраже, захотіли детальніше вивчити його структуру, стан озброєння, чисельність особового складу, а насамперед переконатися, чи підтримуємо ми контакти з радянськими партизанами і які саме.
Доповідь завершувалася рекомендацією: після виявлення шпигунів їх слід негайно розстріляти, однак робити це треба непомітно, оскільки німці, безсумнівно, шукатимуть своїх людей.
Оскільки я добре пам’ятав історію з Губалою, то вирішив спочатку перевірити підозрюваних і зібрати докази. Ми почали з непомітного стеження. Завдання полегшувалося тим, що ми знали, про кого йдеться. Не потрібно було шукати підозрюваних серед багатьох тисяч людей. Ми одразу ж почали збирати про них інформацію в Ківерцях. Вони виявилися несприятливими для підозрюваної пари. У Ківерцях про них говорили як про явних агентів гестапо. Це були люди, які приймали візити німецьких офіцерів і підозріло виглядаючих цивільних осіб, постійно кудись виїжджали й вели розкішний спосіб життя.
Висновки напрошувалися самі собою: якщо їм було так безпечно й зручно у власному домі, навіщо ж вони приїхали до Пшебраже, де умови були жалюгідними й вони жили в постійній небезпеці?