Ми взялися копати стрілецькі укриття та гнізда для кулеметів. Незважаючи на поспіх, усе відбувалося в глибокій тиші. Лише подекуди дзвеніла лопата об камінь або шелестіло опале листя, яке розгрібав рукою партизан.
Хлопці швидко заглиблювалися в землю. Окопи мали бути придатними для ведення бою в обох напрямках — на випадок, якщо все-таки Колки чи Ситниця прийдуть Омельно на допомогу.
Ми підготували гнізда важких кулеметів для ведення загороджувального вогню.
Жоден бульбовець не зможе пробратися крізь таке сито.
Один із кулеметів, яким керував Діонісій Бергіель, був розміщений під розлогою грушею, поруч із тим місцем, звідки я мав керувати наступом.
Ще дорогою я нагадав командирам рот, взводів, відділень і взагалі всім партизанам, щоб ніхто не наважився передчасно виказати свою присутність якимось необережним пострілом. Ми мали підпустити банду на кілька десятків кроків і лише тоді зустріти її ефективним залпом.
Коли я зрозумів, що всі позиції вже готові, то вирушив на обхід лінії. Оглянувши позиції, я вже збирався повернутися на своє місце під грушею, як раптом хтось вигукнув:
«Стій, інакше стрілятиму!»
Я почув ще швидкий тупіт ніг, шелест кущів — і настала тиша. З жахом я подумав про те, що станеться за мить. Я чекав на постріли, погоню та загальну метушню, яка миттєво підняла б на ноги все село.
Раптом із темряви виринули дві постаті, які сміливо прямували прямо до наших позицій. Ми не зупиняли їх, нехай ідуть. Вони навіть не встигнуть відкрити рота, як впадуть, збиті з ніг, на землю.
За кілька метрів від нас вони зупинилися. Усі завмерли. Якщо вони відступлять, доведеться стріляти.
«Гей!» — до нас долинув тихий голос.
«Альберте, це ти?» — я впізнав Василевського.
«Я! Ви залізли в якісь нори, і нічого не видно!»
«Що це за крики ви тут влаштовуєте?» — просичав я, роздратований до межі.
«Повертаючись від капітана Коваленка, неподалік відсюди ми натрапили на якогось типа. Судячи з усього, він крутився біля ваших позицій і прислухався. Я вже майже схопив його, але він почав тікати. Я кинувся за ним. На ньому був довгий хутряний плащ, і він не міг бігти швидко. Я схопив його за комір, плащ залишився у мене в руках, а цей тип втік. На довершення до всього я спіткнувся й впав, наче підкошений».
Я нецензурно вилаявся.
«У який бік він втік?»
«До Сітниці.»
Справа була серйозною. Втікач міг підготувати Ситницю та Колки до бою, перш ніж ми встигнемо завдати удару. Можливо, він не розумів, у чому тут справа, але на це не можна було розраховувати. Наша присутність в околицях Омельно, по суті, була викрита.
Починало світлішати. Туман опускався на поля густим вологим покривом, обіцяючи ясний і теплий день. У селі пролунали перші звуки життя. Кукурікали півні, десь заскрипіли ворота. Ліниво застукали перші ланцюги.
Рівно о 04:20 тишу осіннього ранку розірвав потужний постріл із міномета. Снаряд вибухнув посеред села, піднявши хмару темного диму. Це був сигнал. Відразу ж затріщали постріли штурмового загону. Я уявив собі, як на північному сході розтягується ланцюг і добирається до перших будівель.
Лише тепер пролунав, слабкий порівняно з цією канонадою, вогонь кулеметів та автоматів Упова. Гуркіт наростає, посилюється. Мабуть, уже всі бульбовці взяли до рук зброю й намагаються чинити опір. Сухому тріску гвинтівок супроводжують гучні крики, накази, мукання худоби та іржання коней. Усе це відбувалося ще за густою завісою туману. Сидячи на своїх позиціях, ми могли лише уявляти собі хід подій. Ось стрілянина переміщується в протилежний кінець села. Це знак того, що заскочені зненацька бульбовці зараз відступають, ховаючись під прикриттям будівель.
Отже, події розвиваються відповідно до наших прогнозів. Вигнані з села, прагнучи вийти на дорогу, що веде до Сітниці, вони рано чи пізно мають наблизитися до наших позицій.
Між селом і нашими окопами простягалася смуга голого осіннього поля завширшки п’ятсот метрів. Достатньо було пробігти ці п’ятсот метрів, щоб сховатися в густих заростях, що росли вздовж сусіднього струмка. Але саме тут ми підготували для них новий сюрприз.
Я сидів під грушею, прислухаючись до звуків бою. У нас ще панувала абсолютна тиша. Раптом на правому фланзі пролунала черга з кулемета. Пролунала й стихла. Лише після бою я дізнався, що стало причиною цієї єдиної черги.
Край правого флангу прикривав дорогу, що вела з Омельно до Грушвиці. Ми очікували, що частина розбігшоїся банди спробує втекти саме цією дорогою. Тому я розмістив у цьому місці весь загін під командуванням лейтенанта Смоленка, офіцера Радянської Армії.