Тим часом, тема, схоже, видавалася М.Старицькому важливою, бо він планував ще й третій твір на схожий сюжет — «Війт Балика».
Як подумати, то є в цьому щось знаменне. Письменник, творча й особиста доля якого тісно зв’язана з Києвом, на рубежі двох епох пише про Київ хоча й трьохсотлітньої, порівняно з його часом, давнини, але теж переломної епохи. Коли давнина, яку так хотіли б утримати при житті деякі герої твору, все одно змінюється новиною. Бажаною чи ні, але, щонайменше, тривожною.
Не випадково кінець XVI-го — початок XVII-го століття стали предметом особливого зацікавлення також тодішніх істориків, наприклад, В.Антоновича (є підстави вважати, що М.Старицький багато деталей та навіть концепцій цих своїх творів почерпнув із класичної розвідки В.Антоновича «Київські війти Ходики»). Тоді ж був виявлений та оприлюднений так званий «Київський літопис», складений у першій чверті XVII-го століття, який досі вважається першорядним джерелом відомостей про киян та Київ тих часів.
За сотню з лишком років, які відділяють уже нас від епохи Старицького-Антоновича, історики встигли дещо переоцінити, дещо уточнити, дещо й видозмінити. Втім, залишаються в силі питання, які, мабуть, ставили собі вже й тоді. Чи існує щось таке, як національний характер? Чи дуже він змінюється при зміні соціального устрою, приналежності до певної держави? А характер міста, чи можна взагалі виявити і описати щось таке тяжкозрозуміле?
Коли міста, то, звісно, Києва. Бо Київ у повістях Старицького — не просто місце дії. Можна сказати, що це рівнорядний герой!
Опис Києва у «Червоному дияволі» може здивувати читача. Місто, яке перед нами постає, цілковито не схоже ні на блискучу столицю княжої доби, ні на сучасний мегаполіс. Готова декорація до фільму жахіть, самі пустки та руїни, не треба й червоного диявола, щоб перелякатися. Ті споруди, храми та укріплення, які, здавалося б, визначають обличчя Києва впродовж усього часу його історичного життя, або давно покинуті і повільно розпадаються, або й зруйновані дощенту. Місто, схоже, скорчилось до невеликої частки своєї давнішої площі і, посеред грізних гір, під ще грізнішим замком, тривожно озирається, звідусіль чекаючи якоїсь напасті.
Але Київ ранньомодерної епохи саме таким і був.
«Київ лежить у глибокій долині між високими горами. Він простягся на три сторони, одну сторону трикутника становить Дніпро. Дві інші сторони впираються у гори. З одної сторони є трохи вільного місця між горою і містом, яке тут захищене дерев’яними хрестовинами. З другої сторони місто притиснене до стрімкої гори і тому не потребує іншої охорони. А зі сторони річки воно має замість муру паркани городів.
Над містом на високій горі лежить замок. Від замку до Дніпра простяглася далі гора, дещо вища, так що замок лежить неначе на окремій горі. На вищій горі є широка рівнина, частина якої від сторони міста відокремлена валами і ровами (всередині них приблизно стільки простору, як займають зерносховища в Гданську). Мешканці називають це оточене ровом місце «містом», але очевидно, це старий замок, навколо якого будувалося місто в усі сторони, — на горі, а також, як тепер, внизу». (Мартін Ґруневеґ, «З подорожніх записок»)
«Там, де видно руїни й де колись стояло старе місто, будинків тепер або зовсім немає, або залишилось мало». (Еріх Лясота, «Щоденник»)
Воно й зрозуміло: сяк-так оклигавши після Батиєвого розоріння — хоча Київ князів Олельковичів далеко-далеко не досяг рівня стольного граду Володимира і Ярослава, — він став жертвою ще однієї історичної катастрофи: вельми ґрунтовного нищення, здійсненого у 1482 році Менглі-Гіреєм. Київський замок був захоплений татарами, у полон потрапили численні кияни разом із тодішнім воєводою, храми ограбовані та поруйновані. На додачу, ця трагічна подія була непрямим наслідком теж дуже невеселих подій, коли Київ утратив останніх своїх князів (Олельковичів, з походження литвинів, але давно вже асимільованих, по суті, місцевої династії), а, отже, дуже знизився «суспільний ранг» міста. Не дивно, що тодішні кияни гостро відчували, наскільки їхня реальність поступається «давнині» (так воно у Старицького, так було і насправді — ми це знаємо з численних документів).