Вживаючи тепер слово «міщани», ми маємо на увазі не вельми привабливий типаж: людей доволі обмежених, примітивних у всьому, що не зачіпає їхньої безпосередньої вигоди, без крихти лицарських цнот. Але подібна оцінка глибоко помилкова: наші міщани аж ніяк не могли бути такими. Тим паче міщани київські.
З історичних документів ми довідуємося, що вони несли військову повинність нарівні з «лицарством», — представниками тих станів, які начебто були зобов’язані захищати всіх інших — під їхньою опікою міщани і селяни мали вести хоч нудне, але спокійне життя.
Однак — не вели. Мусили споруджувати укріплення, мусили, у разі воєнної небезпеки, відбивати ворожі напади або ж захищати певні ділянки міських укріплень, вже зарані закріплені за певними ремісничими цехами. І це не згадуючи про те, що часто вони з-під захисту стін рушали в широкий світ, наприклад, заради торгівлі, а тодішні купці неодмінно мусили бути також і воїнами.
Не могли міщани ігнорувати також такі аспекти життя, як освіта, культура, релігія (зайве навіть нагадувати, що для людини Середньовіччя освіта та культура тісно перепліталися з релігією). Ми знаємо, яким величезним був внесок львівських, а пізніше київських міщан у становлення української культури. До речі, недурно я згадую тут разом Львів та Київ — не вдаючись у особливості більш ранньої історії, варто зазначити, що нове культурне піднесення Києва в XVII століття почалося з прибуття до нього групи львів’ян — І.Борецького, Л.Зизанія, П.Беринди та інших, які на той час не могли залишатися у рідному місті. Натомість Київ віддячив Львову наприкінці ХІХ століття, коли вже скрутні тогочасні умови виштовхнули частину киян до Львова — і там вони «переважили шальку історичної ваги та змінили хід і швидкість історичних процесів».
Але це все ще є майбутнім для героїв як «Червоного диявола», так «Первых коршунов», хоча вони, особливо ж ті останні, поклик часу вже відчули. Наразі ж їхній спосіб життя не дуже відбіг від давнього. Бо, зізнатися, це було доволі комфортне життя. Дещо дивно, як на порубіжне місто? Але цілком відповідає історичній правді.
Як ми собі звичайно уявляємо середньовічне місто? Вузькі вулички — не те що перестрибнути, переплюнути легко. Як наслідок — тіснота і антисанітарія. Жодної рослинки, тим паче дерева, адже міська територія дорога і за все треба платити податок. Зате величні готичні собори. Ну і площа Ринок посеред міста, там же й ратуша.
Для тодішнього Києва характерним було хіба що те останнє — ринок з ратушею. А все решта виглядало зовсім інакше.
Як зрозуміло з попереднього опису, довгий час у Києві було більше території, ніж населення, тому не було необхідності тіснитися на вузьких вулицях. А хоча пізніше населення Подолу збільшилося і ціни на «ґрунти» пішли вгору, то все ж люди, принаймні заможніші, «жили широко і привільно, як жили у давнину» («Червоний диявол»). Їхні доми, хоча не надто високі, — Київ ще довго залишався одноповерховим, — були чималими, містили також численні господарські прибудови, властиво, це й не міські будинки були, а наче окремі хутірці-садиби. Довкола таких садиб пишалися буйні садки, — і гості міста, мандрівники-подорожні, не могли ними намилуватися та знайти відповідні епітети для багатого урожаю, який давали ті міські сади. Ба більше, — кияни тримали й худобу, отож та фраза з «Червоного диявола», де «Вже Галя з наймичкою подоїла корів і, закінчивши денну господарську роботу, присіла перепочити і помріяти в сутінках» цілком реалістична. Атож, війтівна, себто донька київського мера, власноруч доїла корів! А простіші кияни не цуралися й іншої сільської роботи, — огірочки вирощували, скажімо, — недурно ж частина з них офіційно звалася «міськими селянами». Словом, як писав М. Ґруневеґ:
«...йдеш між дерев’яними будівлями і парканами, неначе у багатолюдному селі, покрученими нерегулярними вулицями. Кожен двір має власний великий садок, город і багато будівель для худоби та людей. Все це розкидане тут і там, неначе гониться одне за одним».
Не так зле виглядала справа і з найпростішими гігієнічними потребами. Продовжуючи того ж Ґруневеґа:
«Кожен дім має свою лазню» — і кияни майже щодня у тих лазнях купалися.
Легко здогадатися, що мешканці краю, природні багатства якого люди щойно почали експлуатувати, їжі мали вдосталь. Але тодішні кияни швидше були гурманами, ніж ненажерами, дуже дбаючи про усілякого роду прянощі та приправи. Це й не дивно, адже місто було тими прянощами переповнене.