Десь у коридорі за спиною Доларгайда почулись чоловічі кроки. Забирайся від дверей. Він пірнув за ріг і вниз сходами до підвалу й котельні, що була на протилежному кінці будівлі.
Ставши на робочий стіл, він зміг дотягнутися до високого вікна, що виходило назовні саме на рівні землі, за чагарником. Він перекотився підвіконням і поповз на колінах та ліктях крізь кущі, готовий бігти чи битися.
З цього боку будівлі – жодних рухів. Доларгайд підвівся, засунув руку в кишеню й пішов через дорогу. Біг, коли хідник був темний, ішов, коли повз нього проїжджала машина, і таким чином зробив великий гак навколо «Ґейтвею» і «Бедер Кемікал».
Його фургон стояв на узбіччі за будівлею «Бедер». Біля нього ніде було сховатися. Гаразд. Він метнувся через вулицю, стрибнув у салон і вчепився у свою валізу.
В автоматичному пістолеті – повний магазин. Він пересунув у патронник один набій і поклав пістолет на приладову дошку, прикривши його футболкою.
Повільно рушив із місця (тільки б на червоне світло не попасти), повільно завернув за ріг і злився з нещільним потоком автівок.
Тепер треба було думати, і думати добре.
Певно, справа у фільмах. Ґрем якось дізнався про фільми. Ґрем знав де. Він не знав хто. Якби знав хто, то йому б не знадобилися особисті справи. Навіщо тоді гросбухи? Перевірити відгули, ось навіщо. Зіставити відгули з датами, коли діяв Дракон. То було по суботах, окрім Лаундза. Відгули чи лікарняні перед тими суботами – ось що він шукатиме. І пошиється в дурні – керівництво не зберігало чеків на фінансову компенсацію.
Доларгайд повільно їхав бульваром Ліндберг і жестикулював вільною рукою, відкидаючи можливості.
Вони шукали відбитки пальців. Шансу знайти після себе відбитки він не лишав – окрім, може, тої пластикової перепустки в Бруклінському музеї. Він підібрав її поспіхом, тримав здебільшого за краї.
Певно, в них уже був відбиток. Бо навіщо їх знімати, якщо немає з чим порівнювати?
Вони шукали відбитки на фургоні. Забракло часу пересвідчитись, чи шукають вони й на легкових автівках.
Фургон. Перевезення Лаундза на інвалідному візку – ось як вони здогадалися. А може, хтось у Чикаго бачив фургон. При «Ґейтвеї» їх стояло багато – особисті мікроавтобуси, бусики для доставки.
Ні, Ґрем знав, що в нього є фургон. Ґрем знав, тому що знав. Ґрем знав. Ґрем знав. Сучий син, та він просто монстр.
У всіх працівників «Ґейтвею» і «Бедер» також візьмуть відбитки пальців. Як не застали його сьогодні, то зроблять це завтра. Йому все життя доведеться тікати, коли на дошках оголошень у кожному поштовому відділенні, у кожному поліцейському пункті висітиме його обличчя. Усе геть розпадалося. Він почувався малим і жалюгідним.
– Ребо, – сказав він уголос.
Тепер Реба його не врятує. Вони наступають йому на п’яти, а він – усього лиш жалюгідний шпаро…
– ТЕПЕР ШКОДУЄШ, ЩО ЗРАДИВ МЕНЕ?
Десь ізсередини заклекотав голос Дракона, з глибини нутра, де тепер була пошматована картина.
– Я не зраджував. Я просто хотів мати вибір. Ти назвав мене…
– ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І Я ВРЯТУЮ ТЕБЕ.
– Ні. Я втечу.
– ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І ТИ ПОЧУЄШ, ЯК ЛАМАЄТЬСЯ ХРЕБЕТ ҐРЕМА.
– Ні.
– Я ЗАХОПЛЮЮСЬ ТВОЇМ СЬОГОДНІШНІМ УЧИНКОМ. ТЕПЕР МИ ЗБЛИЗИЛИСЬ. ЗНОВУ СТАЛИ ЄДИНИМ ЦІЛИМ. ВІДЧУВАЄШ МЕНЕ ВСЕРЕДИНІ? ВІДЧУВАЄШ, ТАК?
– Так.
– І ЗНАЄШ, ЩО Я МОЖУ ТЕБЕ ВРЯТУВАТИ. ЗНАЄШ, ЩО ТЕБЕ ВІДПРАВЛЯТЬ У МІСЦЕ, ГІРШЕ ЗА ПРИТУЛОК БРАТА БАДДІ. ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І ТИ ЗВІЛЬНИШСЯ.
– Ні.
– ТЕБЕ ВБʼЮТЬ. ТИ СМИКАТИМЕШСЯ НА ЗЕМЛІ.
– Ні.
– КОЛИ ТЕБЕ НЕ СТАНЕ, ВОНА БУДЕ ТРАХАТИСЯ З ІНШИМИ, ВОНА…
– Ні! Заткнися.
– ВОНА БУДЕ ТРАХАТИСЯ З ІНШИМИ ГАРНИМИ ЧОЛОВІКАМИ, ВОНА КЛАСТИМЕ ЇХНІ…
– Припини. Заткнися.
– ПРИГАЛЬМУЙ, І Я ЦЬОГО НЕ КАЗАТИМУ.
Доларгайд підняв ногу з педалі газу.
– ОСЬ ТАК. ДАЙ МЕНІ ТЕ, ЧОГО Я ХОЧУ, І ЦЬОГО НЕ СТАНЕТЬСЯ. ДАЙ ЦЕ МЕНІ, І ТОДІ Я ЗАВЖДИ ЛИШАТИМУ ТОБІ ВИБІР, ТИ ЗАВЖДИ ЗМОЖЕШ ОБИРАТИ Й ДОБРЕ ГОВОРИТИМЕШ, Я ХОЧУ, АБИ ТИ ДОБРЕ ГОВОРИВ, ПРИГАЛЬМУЙ, ОСЬ ТАК, БАЧИШ СТАНЦІЮ ТЕХОБСЛУГОВУВАННЯ? ЗУПИНИСЯ ТАМ І ДАЙ-НО Я ТОБІ ДЕЩО РОЗПОВІМ…
45
Ґрем вийшов із кабінету, аби очі трохи перепочили в тьмяному коридорі. Йому було неспокійно, тривожно. Перевірка забирала багато часу.
Кроуфорд просіював справи трьохсот вісімдесяти працівників «Ґейтвею» і «Бедер» і робив це швидко й вправно, як ніхто інший (тут чоловік витівав справжні дива), але час спливав, і довго тримати в таємниці цей пошук не вийде.