– Знаєш, як іменується Створіння, що відвідало цих людей? Можеш говорити.
– Зубний…
Руки обхопили обличчя Реби, спинивши звук.
– Думай добре й відповідай правильно.
– Дракон, якось там. Дракон… Червоний Дракон.
Доларгайд наблизився до неї. Вона відчувала його дихання в себе на обличчі.
– Я – ДРАКОН.
Від потужного й страшного тембру його голосу вона сіпнулася назад і вдарилася спиною об спинку ліжка.
– Дракон хоче тебе, Ребо. Завжди хотів. А я не хотів тебе Йому віддавати. Сьогодні я дещо зробив заради тебе, аби Він не зміг тебе здобути. І я помилився.
Це був Ді, з Ді вона могла розмовляти.
– Прошу. Будь ласка, не віддавай мене йому. Ти не віддаси, будь ласка, не роби цього, ти ж не станеш… я – для тебе. Залиш мене з собою. Я тобі подобаюсь, я знаю, що це правда.
– Я ще не вирішив. Може, у мене не вийде йому опиратися. Не знаю. Я хочу подивитися, чи ти зробиш так, як я скажу. Зробиш? Я можу на тебе покладатися?
– Я спробую. Спробую. Тільки не лякай мене, інакше я не зможу.
– Підведися, Ребо. Стань біля ліжка. Ти розумієш, де саме перебуваєш у кімнаті?
Вона кивнула.
– Знаєш, де саме ти перебуваєш у будинку, так? Ти ж мандрувала будинком, поки я спав, правда?
– Поки ти спав?
– Не прикидайся. Коли ми провели тут ніч. Ти ходила тоді по дому, так? Знайшла щось дивне? Забрала й показала комусь? Що ти зробила, Ребо?
– Я просто пішла надвір. Ти спав, і я пішла надвір. Клянуся.
– Ти знаєш, де вхідні двері, так?
Вона кивнула.
– Ребо, торкнися моїх грудей. Підніми руки, поволі.
Вчепитися йому в очі?
Його великий палець і решта чотири легко торкнулися шкіри обабіч трахеї.
– Не роби те, про що думаєш, бо стисну. Просто торкнися грудей. При горлі. Намацала ключ на ланцюжку? Зніми його через голову. Обережно… ось так. Тепер я перевірю, чи можу тобі довіряти. Піди зачини вхідні двері, замкни на замок і принеси мені ключ. Давай. Я чекатиму тут. Не намагайся втекти. Я тебе піймаю.
Реба тримала в руці ключ, по стегну ляскав ланцюжок. У взутті було важче визначати шлях, але вона не роззувалася. Допомогло цокання годинника.
Килим, потім гола підлога, знов килим. Масив дивану. Треба йти праворуч.
Як краще вчинити? Як краще? Підіграти йому чи скористатися шансом? А інші також йому підігравали? Від глибоких вдихів Ребі запаморочилось. Не зомлій. Не помри.
Усе залежить від того, чи прочинені двері. Перевір, де він.
– Я правильно йду?
Вона й так знала, що правильно.
– Ще кроків п’ять.
Голос точно лунав зі спальні.
Обличчям Реба відчула свіже повітря. Двері були наполовину прочинені. Вона затулила їх тілом, аби Доларгайд не бачив. Вставила ключ у шпарину під дверною ручкою. Ззовні.
Зараз! Швидко пройти крізь двері, потягнути на себе й повернути ключ. Униз покотом, без тростини, треба згадати, де стоїть фургон, і бігти. Бігти. Вона забігла в, що це, в кущі, і тепер закричала. Кричала: «Допоможіть. Допоможіть. Допоможіть, допоможіть мені». Побігла по гравію. Десь удалині почувся гудок вантажівки. Там шосе. Вона швидко йшла, тоді бігла підцюпцем, тоді помчала з усієї сили, вихляла, щойно відчувала під ногами траву замість гравію, зиґзаґом неслась алеєю.
Позаду неї – важкі й швидкі кроки, біжать по гравію. Реба нахилилася, підібрала жменю камінців, дочекалась, поки він наблизиться, і жбурнула, почувши, як камінці стукнулись об тіло.
Від удару в плече її розвернуло, велика рука прослизнула під підборіддя, стиснула шию. Стискала й стискала, поки у вухах не заревіла кров. Реба брикнулася, влучила в гомілку, а тоді стала затихати.
47
За дві години було складено список білих чоловіків від двадцяти до п’ятдесяти, що водили фургон. У списку налічувалося двадцять шість імен.
Автотранспортне управління штату Міссурі повідомило їм колір волосся, користуючись фотографіями на водійських правах, проте вирішальним фактором колір не вважався – Дракон міг носити перуку.
Міс Тріллман, секретарка Фіска, зробила копії списку й роздала їх присутнім.
Лейтенант Фоґель саме перечитував імена, коли в нього теленькнув пейджер.
Фоґель коротко переговорив телефоном зі своїм відділком, а тоді затулив слухавку рукою:
– Містере Кроуфорд… Джеку, кілька хвилин тому в Університетському районі знайшли тіло Ральфа Менді. Білий чоловік тридцяти восьми років, його застрелили. Це майже в центрі міста, поблизу Університету Вашингтона. Він лежав на подвір’ї перед будинком, де мешкає жінка на ім’я Реба Макклейн. Сусіди сказали, що вона працює в «Бедер». Двері незамкнені, удома її немає.