– Дандрідже! – гукнув Кроуфорд. – Реба Макклейн, не знаєш таку?
– Вона працює в темній кімнаті. Сліпа. З якогось містечка в Колорадо…
– Знаєш Ральфа Менді?
– Менді? – перепитав Дандрідж. – Ренді Менді?
– Ральф Менді, він тут працює?
Перевірка списку співробітників показала, що ні.
– Може, це збіг, – мовив Фоґель.
– Може, – відповів Кроуфорд.
– Сподіваюся, з Ребою все гаразд, – сказала міс Тріллман.
– Ви її знаєте? – спитав Ґрем.
– Говорила з нею пару разів.
– А як щодо Менді?
– З ним я не знайома. Єдиний чоловік, з яким я її бачила, – це містер Доларгайд, вона якось сідала до нього у фургон.
– У фургон до містера Доларгайда, міс Тріллман? Якого кольору в нього фургон?
– Дайте подумати. Темно-коричневий, може, чорний.
– Де працює містер Доларгайд? – спитав Кроуфорд.
– Він завідує виробництвом, – пояснив Фіск.
– Де його кабінет?
– У кінці коридору.
Кроуфорд повернувся, аби перемовитися з Ґремом, але той уже пішов.
Кабінет містера Доларгайда було замкнено. Допоміг запасний ключ у чергового.
Ґрем простягнув руку всередину і клацнув вимикачем. Застиг у дверях, обмацуючи поглядом кімнату. Порядок там був надзвичайний. Жодних особистих речей на видноті. На книжкових поличках – тільки технічна література.
Настільна лампа стояла ліворуч від стільця, отже, він праворукий. Потрібен відбиток великого пальця лівої руки від праворукого, і чимшвидше.
– Давай тут пориємось і знайдемо канцелярський планшет, – мовив Кроуфорд із коридору за спиною Ґрема. – На кліпсі має бути відбиток лівого великого.
Вони розпочали пошук по шухлядах, коли Ґрему в око впав настільний календар для записів. Він прогортав списані сторінки до суботи 28-го червня – дати, коли було вбито Джекобі.
Жодних позначок у четвер і п’ятницю перед тими вихідними.
Ґрем погортав уперед до останнього тижня липня. Четвер і п’ятниця також порожні. На середі стояла замітка: «Ам 552 3:45—6:15».
Ґрем скопіював запис.
– Треба дізнатися, куди літає цей рейс.
– Давай я розберуся, а ти тут продовжуй, – сказав Кроуфорд і пішов до телефону в коридорі.
Ґрем саме роздивлявся тюбик із зубопротезним клеєм, який знайшов у нижній шухляді столу, коли з дверей до нього Кроуфорд гукнув:
– Це рейс в Атланту, Вілле. Нумо його брати.
48
Ребі на обличчя ллється холодна вода, стікає волоссям. Голова паморочиться. Під нею щось тверде, похиле. Реба повернула голову. Це дерев’яна поверхня. Обличчя огортає холодний мокрий рушник.
– Як ти, Ребо? – спитав спокійний голос Доларгайда.
Вона відсахнулася від звуку.
– Уу-у-ух.
– Дихай глибше.
Минула хвилина.
– Як гадаєш, зможеш підвестися? Спробуй встати.
Вона змогла встати, бо він її підтримував. Шлунок стиснувся. Доларгайд перечекав, поки спазм минув.
– Піднімайся покотом. Пам’ятаєш, де ти?
Вона кивнула.
– Вийми з дверей ключ, Ребо. Заходь усередину. Тепер замкни двері й повісь мені ключ на шию. Повісь на шию. Добре. Дай-но тільки пересвідчуся, що двері замкнено.
Реба почула, як він трясе дверну ручку.
– Так, добре. Тепер іди в спальню, ти знаєш, де вона.
Реба перечепилася та опустилася на коліна, похиливши голову. Він обхопив її попід пахви, підняв і повів у спальню.
– Сідай на цей стілець.
Вона сіла.
– ВІДДАЙ ЇЇ МЕНІ, НЕГАЙНО.
Реба спробувала підвестися, але великі руки опустились їй на плечі й тримали долі.
– Сиди тихо, інакше я не зможу Його втримати, – сказав Доларгайд.
До Реби поверталася свідомість. Дуже неохоче.
– Будь ласка, постарайся, – відказала вона.
– Ребо, для мене все скінчилось.
Він стояв, щось робив. Сильний запах пального.
– Простягни руку. Помацай. Не хапай, торкнися обережно.
Вона відчула щось схоже на сталеві ніздрі, такі гладенькі всередині. Дуло якоїсь зброї.
– Це рушниця, Ребо. «Магнум» дванадцятого калібру. Знаєш, що він може?
Вона кивнула.
– Опусти руку.
Холодне дуло зупинилося в ямочці під її горлом.
– Ребо, я так хотів, щоб тобі можна було вірити. Я так хотів тобі вірити.
Здавалося, він плаче.
– З тобою було так добре.
Він дійсно плакав.
– Мені з тобою теж, Ді. Мені дуже подобалося. Прошу, не кривдь мене.
– Для мене все скінчено. Я не можу віддати тебе Йому. Знаєш, що він із тобою зробить?