– Іди поспи, і тобі покращає.
– Не думаю. Слухай, я тобі зателефоную, як дещо тут з’ясую.
– Гаразд.
Моллі повісила слухавку.
– От лайно, – сказав Ґрем. – Мавпяче лайно!
Кроуфорд просунув голову у двері:
– Мені почулося, чи ти сказав «мавпяче лайно»?
– Не почулося.
– Не кисни. Ейнсворт телефонував зі згарища. Дещо для тебе має. Сказав, що нам треба самим приїхати, бо місцеві йому чинять перешкоди.
51
Коли Ґрем і Кроуфорд прибули до чорного руйновища, де колись стояв будинок Доларгайда, Ейнсворт обережно пересипав попіл у чисті бляшанки з-під фарби.
Він був вимазаний у сажі, а під вухом пишнів великий пухир. Унизу в підвалі працював спеціальний агент Яновіц із «вибухового» відділу.
Біля запилюженого «олдсмобіля» на алеї тинявся високий мішкуватий чоловік. Він перехопив Кроуфорда й Ґрема, коли ті вийшли на подвір’я.
– Ви Кроуфорд?
– Саме так.
– Мене звати Роберт Л. Дулані. Я судмедексперт, і це моя юрисдикція.
Він показав їм візитівку, на якій було написано: «Голосуйте за Роберта Л. Дулані».
Кроуфорд перечекав.
– Ваші люди знайшли якісь речдоки й мусили б одразу передати їх мені. Я вже майже годину чекаю.
– Вибачте за незручності, містере Дулані. Вони діють за моїми вказівками. Чому б вам не присісти до себе в машину, і я з усім розберуся.
Дулані пішов слідом за ними. Кроуфорд розвернувся:
– Перепрошую, містере Дулані. Сядьте в свою машину.
Завідувач відділу Ейнсворт шкірився, світив білими зубами на почорнілому обличчі. Він цілий ранок просіював попіл.
– Як голова відділу вибухівки, я з превеликим задоволенням…
– Дрочиш ближніх, це ми знаємо, – сказав Яновіц, вибираючись із чорної хащі підвалу.
– Мовчати, салаго Яновіц! Краще принеси наші знахідки.
Він кинув Яновіцу ключі від автівки.
Яновіц дістав із багажника федерального седана довгу картонну коробку. До дна коробки була дротами прикручена рушниця з обгорілим прикладом і дулами, покрученими від жару. У меншій коробці лежав почорнілий автоматичний пістолет.
– Пістолету більше пощастило, – сказав Ейнсворт. – Може, у відділі балістики вийде виявити якийсь збіг. Яновіц, де решта?
Ейнсворт узяв з його рук три пластикові пакети на застібці.
– До мене бігом руш, Ґреме.
Усмішка на мить зникла з обличчя Ейнсворта. То було схоже на мисливський ритуал, коли чоло новачка вимазують кров’ю.
– Нічогенькі артефакти, колего, – сказав Ейнсворт і вклав пакети Ґрему в руки.
В одному пакеті лежав обгорілий уламок стегнової кістки п’ять дюймів завдовжки і голівка стегна. У другому – наручний годинник. У третьому – зуби.
Щелепа була чорна, розламана, і взагалі збереглася тільки половина, але на тій половині виднівся конусоподібний випнутий різець.
Ґрем відчув, що має щось сказати:
– Дякую. Дуже дякую.
У голові трохи запаморочилось, і Ґрем розслабився.
– …музейний експонат, – говорив Ейнсворт. – Доведеться передати його тому індику, атож, Джеку?
– Так. Але в команді сент-луїського судмедексперта також є професіонали. Вони візьмуть справу у свої руки й зроблять гарні відбитки. Обійдемося ними.
Кроуфорд і решта згуртувались із судмедекспертом біля його автівки.
Ґрем лишився сам на сам із будинком. Прислухався до вітру в димових трубах. Сподівався, що Блум також сюди приїде, коли одужає. Певно, приїде-таки.
Ґрему хотілося пізнати Доларгайда. Хотілося з’ясувати, що тут відбувалося, що призвело до появи Дракона. Але наразі було вдосталь.
На вершечок пічної труби сіла пташка-пересмішник і засвистіла.
Ґрем свиснув у відповідь.
Він повертався додому.
52
Ґрем усміхнувся, відчувши, як потужний реактивний двигун запустив його в небо, геть від Сент-Луїса. Літак перетнув дорогу сонцю й попрямував на південний схід – нарешті додому.
Там уже чекатимуть Моллі й Віллі.
– Давай не будемо клеїти дурня, хто там за що вибачається. Я приїду по тебе в Марафон, малий, – сказала вона телефоном.
Він сподівався, що з часом пам’ятатиме тільки нечисленні приємні моменти – задоволення від роботи з людьми, які дуже віддані своїй справі й умінням. Він гадав, що такі миті можна знайти будь-де, якщо знати, на що дивишся.