Выбрать главу

– Його вилікують. Мені лікар сказав. Усе в них вийде. Моллі, хочеш, щоб з тобою хтось побув? Я привіз із собою Філліс, вона…

– Ні. Більше нічого для мене не роби.

Вона відвернулася й почала шукати хустинку. Коли відкрила сумочку, Кроуфорд побачив там лист: конверт із дорогого бузкового паперу – такого знайомого.

Кроуфорд напружився. Але іншого виходу не було.

– Моллі.

– У чому річ?

– Віллу прийшов лист?

– Так.

– Тобі його медсестра передала?

– Так, медсестра передала. А ще в них там стоїть купа квітів від усіх тих друзів із Вашингтона.

– Можна мені цей лист?

– Я віддам його Віллу, щойно він попросить.

– Будь ласка, дозволь мені глянути.

– Навіщо?

– Бо йому зараз не потрібні листи від… цієї особи.

Щось було не так із виразом його обличчя, тож Моллі опустила очі на лист і впустила його, разом із сумочкою. Підлогою покотилася помада.

Кроуфорд нахилився, щоб зібрати речі Моллі, й почув, як вона цокає підборами геть, полишивши сумочку.

Він передав сумочку черговій медсестрі.

Кроуфорд знав, що цим листом Лектер навряд чи досягне всього, чого прагнув, але ризикувати було не можна.

Він попросив інтерна просвітити лист у рентгенівському кабінеті. Потім з усіх боків розрізав конверт складаним ножиком і уважно оглянув внутрішню поверхню й аркуш на предмет якихось плям чи пилу – у разі чого, в Балтиморській лікарні є луги для дезінфекції рук, ще й аптека.

Не виявивши нічого підозрілого, він узявся читати:

Дорогий Вілле!

Ось ми вдвох, ти і я, спочиваємо по своїх лікарнях. Тобі дістався біль, а в мене відібрали книжки – про це подбав учений доктор Чилтон.

Ми живемо в примітивні часи, правда, Вілле? Епоха ані дикунів, ані мудреців. Півміри – ось її прокляття. Будь-яке раціональне суспільство уже б мене вбило або ж повернуло книжки.

Бажаю тобі швидкого одужання й сподіваюся, що вийдеш ти не дуже бридким.

Я часто про тебе думаю.

Ганнібал Лектер

– Я вам іще потрібен? – спитав інтерн, позираючи на свій годинник.

– Ні, – відповів Кроуфорд. – Де у вас піч, щоб палити відходи?

Кроуфорд повернувся за чотири години для наступного візиту, і Моллі вже не було ані в передпокої, ані в самій палаті реанімації.

Ґрем не спав. Він одразу вивів у блокноті знак питання, а знизу підписав: «Д. як помер?»

Кроуфорд йому розповів. Ґрем ще хвилину не ворушився. Тоді написав: «Утік як?»

– Отже, – розпочав Кроуфорд. – Сент-Луїс. Певно, Доларгайд шукав Ребу Макклейн. Приїхав до лабораторії, коли ми там були, й помітив нас. Його відбитки знайшли на прочиненому вікні в котельні – про них повідомили тільки вчора.

Ґрем зачиркав у блокноті: «Тіло?»

– Ми гадаємо, що то був хлопець на ім’я Арнольд Ланґ – він зник. Його авто знайшли в Мемфісі. Усі відбитки стерто. А мене за хвилину виженуть. Тож дозволь розповідати тобі все по черзі. Доларгайд дізнався, що ми в «Ґейтвеї». Тож випорснув від нас із фабрики й поїхав на станцію Servco Supreme, що між бульваром Ліндберґа й шосе 270. Там працював Арнольд Ланґ. Реба Макклейн повідомила, що минулої суботи Доларгайд погиркався з оператором станції техобслуговування. Ми вважаємо, що то був Ланґ. Тож він упорав Ланґа й відвіз його тіло до себе додому. Потім поїхав до Реби Макклейн. Вона саме обіймалася у дверях з Ральфом Менді. Він пристрелив Менді й затягнув його в кущі.

Зайшла медсестра.

– Заради Бога, ми тут справи поліції обговорюємо, – гукнув Кроуфорд і швидко заговорив до Ґрема, коли вона потягла його за рукав до виходу: – Він приспав Ребу Макклейн хлороформом і привіз до себе. Тіло вже було там.

Останню фразу Кроуфорд промовив у коридорі.

Аби почути решту, Ґрему довелося чекати ще чотири години.

– То він уже по-всякому з нею грався, типу, вбивати тебе чи ні? – сказав Кроуфорд, щойно зайшовши до палати. – Про операцію з ключем, що висів у нього на шиї, тобі відомо – це було лише для того, щоб вона обмацала труп. І розповіла нам, що стовідсотково намацала труп. Тож він їй усіляко морочить голову, типу, не можу дивитися, як ти гориш, і таке інше, а потім вибиває Ланґу мізки з дванадцятого калібру. Ланґ ідеально пасував. У нього так і так зубів не було. Може, Доларгайд знав, що в більшості пожеж верхньощелепна дуга лишається неушкодженою – хто тепер скаже, що він знав? Хай там як, Ланґ позбувся верхньощелепної дуги після того, як над ним попрацював Доларгайд. Він відстрелив йому голову й, напевне, перекинув стілець чи щось таке, аби зімітувати гупання тіла об підлогу. І повісив ключ Ланґу на шию. Тож Реба намагається намацати той ключ. Доларгайд за нею стежить, стоячи десь у кутку. Від пострілу в неї дзвенить у вухах. Тихий шерхіт вона не почує. Він розклав багаття, та пального ще не розлив. Пальне стоїть у кімнаті напоготові. Реба успішно вибирається з будинку. Якби вона запанікувала, стукнулася об стіну чи заклякла, то, на мою думку, він би стукнув її кийком і витягнув надвір. Вона б не пам’ятала, як там опинилась. Але вона мусила вибратися з будинку, аби його план спрацював. Ой, чорт, медсестра йде.