Але Лектер… Лектер. Не дуже вдала фотографія. У Доларгайда була краща, яку він дістав із коробки, що зберігалася в шафі. Її надрукували одразу після ув’язнення Лектера, і на ній можна було розрізнити ці чудові очі. Проте й вона не до кінця задовольнила Доларгайда. У його уяві подоба Лектера здавалася схожою на темні портрети принців епохи Ренесансу. Бо ж Лектер, єдиний поміж людей, мав достатньо сприйняття та досвіду, аби зрозуміти славу та велич Становлення Доларгайда.
Доларгайд відчував, що Лектер знає: люди, які через свою смерть допомагають тобі досягнути мети, – несправжні. Він розуміє, що вони зіткані не з плоті, а зі світла, повітря, кольору й уривчастих звуків, які швидко завмирають, коли ти перетворюєш їх на дещо інше. Мов бульбашки з фарбою, що лускають у твоїх руках. Вони важливі для твого власного перетворення, важливіші за життя, за яке вони так хапаються й благають про милість.
Доларгайд терпів їхні крики так само, як скульптор терпить кам’яний пил під час роботи.
Лектер мав здатність розуміти, що кров і подих – то лиш елементи, що зазнають певних змін і живлять його Осяйність. Так само, як згорає паливо, утворюючи світло.
Як би йому хотілося зустрітися з Лектером, поговорити з ним, поділитися досвідом, знайти радість у їхньому спільному видінні, отримати його визнання, як колись Йоан Хреститель пізнав Того, Хто за ним ішов, сісти на нього верхи, як Дракон осідлав 666 в ілюстраціях Блейка до Апокаліпсису, і він відіб’є його смерть на плівці, коли Лектер, помираючи, зіллється з величчю Дракона.
Доларгайд дістав нову пару гумових рукавичок і пішов до письмового столу. Відмотав і викинув зовнішній шар туалетного паперу, що купив напередодні. Потім відмотав смугу з восьми аркушів і відірвав від рулону.
Акуратно виводячи лівицею друковані літери на папері, він став писати листа Лектеру.
За мовленням ніколи не здогадаєшся, як людина висловлює свої думки в писанні, це неможливо визначити. Мова Доларгайда була покручена та спрощена вадами (як реальними, так і уявними), і відмінність між його мовленням і письмом була просто разючою. Та все одно Доларгайд відчував, що не в змозі висловити свої такі важливі почуття.
Йому хотілося отримати звістку від Лектера. Була потрібна особиста відповідь доктора Лектера перед тим, як повідати йому найголовніше.
Як же цього досягти? Він почав ритися в коробці з вирізками про Лектера, перечитувати їх усі наново.
Зрештою до нього прийшло просте рішення, і він знов узявся писати.
Коли Доларгайд переглянув готовий лист, він здався йому боязким і сором’язливим. І підпис у кінці – «Палкий шанувальник».
Він кілька хвилин роздумував над підписом.
«Палкий шанувальник», так і є. Доларгайд гордовито задер підборіддя.
Він запустив собі в рот палець у гумовій рукавичці, вийняв вставну щелепу й поклав на бювар.
Верхня пластина була незвичайною. Нормальні зуби – рівні й білі, але рожева акрилова пластина мала дивну форму черепахового панцира, аби прилягати до всіх вигинів і щілин його ясен.
До пластини також кріпився м’який пластиковий протез із обтуратором нагорі, який допомагав йому закривати дефект м’якого піднебіння під час мовлення.
Доларгайд узяв зі столу невеличку скриньку. У ній лежав іще один набір щелеп. Верхній зліпок був схожим, тільки без протезу. Між кривими зубами виднілися темні плями, від них ішов легкий сморід.
Ці щелепи були ідентичні бабусиним, що лежали в склянці біля ліжка на першому поверсі.
Ніздрі Доларгайда затріпотіли від запаху. Він роззявив рота в запалій посмішці, вставив щелепи й зволожив їх язиком.
Зігнув листа впоперек підпису й сильно прикусив папір. Коли він знову розгорнув листа, підпис опинився всередині овального укусу. Така собі нотаріальна печатка, дозвіл на друк, поцяткований загуслою кров’ю.
12
О п’ятій вечора юрист Байрон Меткаф зняв краватку, зробив собі міцного напою та задер ноги на стіл.
– Ви певні, що не хочете хильнути?
– Якось іншим разом.
Ґрем оббирав із манжетів реп’яхи нетреби й радів, що в приміщенні працює кондиціонер.
– Я не дуже добре знав цих Джекобі, – сказав Меткаф. – Вони тут усього три місяці прожили. Ми з дружиною кілька разів ходили до них на коктейлі. Ед Джекобі прийшов до мене по новий заповіт невдовзі після того, як його сюди перевели, ось так ми й познайомилися.