Кроуфорд протягнув їй три позначені конверти.
– Волосся з гребінця Лектера. Щетина з електробритви, яку йому видали в лікарні. І волосся прибиральника. Мушу бігти.
– До скорого, – відповіла Кац. – І в тебе волоссячко теж нівроку.
Джиммі Прайс у латентних відбитках здригнувся, побачивши пористий туалетний папір. Він люто мружився, зазираючи через плече свого техніка, який керував гелій-кадмієвим лазером – таким чином вони намагалися знайти відбитки й змусити їх флуоресцувати. На папері з’являлися світні мазки, плями від поту, і більш нічого.
Кроуфорд почав був ставити питання, проте передумав і зачекав. На скельцях його окулярів відбивалося синє світло.
– Як нам відомо, без рукавичок записки торкалися троє, правильно? – спитав Прайс.
– Так, прибиральник, Лектер і Чилтон.
– Хлоп, що чистить раковини, певно, весь жир із пальців позмивав. Та інші двоє – це чистий жах, – Прайс підніс папір до світла, непорушно тримаючи затискач плямистою старечою рукою. – Можна її обкурити, Джеку, проте нема гарантії, що плями йоду зникнуть за той короткий час, що ти мені дав.
– Нінгідрин? Обробка парою?
Зазвичай Кроуфорд не насмілився б давати Прайсу технічні поради, проте зараз він хапався за будь-яку можливість. Він очікував отримати пихату відповідь, проте старий видався розчарованим і засмученим.
– Ні. Потім не відмити. Не знайду я тобі ніяких відбитків, Джеку. Їх тут нема.
– Бляха, – мовив Кроуфорд.
Старий відвернувся. Кроуфорд поклав руку на кістляве плече Прайса.
– Чорт, Джиммі. Якби там були відбитки, ти б їх неодмінно знайшов.
Прайс нічого не відповів. Він уже розпаковував пару рук, що прийшли в лабораторію в іншій справі. Зі смітника клубочився сухий лід. Кроуфорд кинув білі рукавички в дим.
Відчуваючи, як розчарування крутить шлунок, Кроуфорд поспішив до відділу документації, де на нього вже чекав Ллойд Бауман. Баумана викликали із судового засідання, і від цього різкого зсуву в зосередженні уваги він кліпав, мов щойно прокинувся.
– Поздоровляю з новою зачіскою. Сміливе рішення, – зауважив Бауман, швидко та обережно рухаючи руками, викладаючи записку собі на робочий стіл. – Скільки в мене часу?
– Двадцять хвилин максимум.
Здавалося, два клаптики записки сяють під лампами Баумана. Крізь нерівну видовжену дірку у верхньому шматку проступав темно-зелений бювар.
– Найперше й найголовніше – це як Лектер може дати відповідь, – сказав Кроуфорд, коли Бауман закінчив читати.
– І саме частину з інструкціями для відповіді, певно, вирвали, – мовив Бауман, неспішно працюючи з лампами, фільтрами й копіювальною фотокамерою. – Ось тут, у верхньому шматку, він пише: «Сподіваюся, ми зможемо листуватися…», а далі починається дірка. Лектер замазав фразу фломастером, потім склав папір і більшу частину вирвав.
– Різати йому нічим.
Бауман сфотографував відбиток зубів і зворотний бік записки під косим освітленням. Зі стіни на стіну перестрибувала тінь експерта, поки він обертав світильник на 360 градусів навколо паперу, а руки рухалися в повітрі, мов він складав аркуш.
– Тепер можна її трохи збільшити.
Бауман поклав записку між двома скельцями, аби розправити нерівні краї дірки. Клапті були вимазані в криваво-червоному чорнилі. Бауман щось наспівував собі під ніс. З третього разу Кроуфорд розібрав слова: «Хитрий ти дуже, та я тебе здужу».
Бауман увімкнув фільтри на маленькій телекамері, що передавала зображення в реальному часі, і сфокусував її на записці. Тоді він пригасив у кімнаті світло, і в темряві лишилося тільки неяскраве червоне сяйво від лампи й мерехтіння синьо-зеленого монітора.
На екрані виникла збільшена фраза «Сподіваюся, ми зможемо листуватися» й нерівна діра. Пляма від чорнила зникла, а на порваних краях проявилися уривки літер.
– Анілінові барвники в кольорових чорнилах стають прозорими в інфрачервоному світлі, – сказав Бауман. – Імовірно, це верхівка літери «а», тут і тут. У кінці – хвостик від «е» чи «ю», можливо «о».
Бауман зробив знімок і ввімкнув світло.
– Джеку, існують тільки два способи спілкування, якщо з одного боку воно відбувається наосліп. Це телефон і газетні оголошення. Лектер має змогу швидко прийняти телефонний виклик?
– Прийняти виклик він може, проте це повільний процес, і всі розмови проходять крізь комутаційну лікарні.
– Тоді єдиний безпечний шлях – оголошення.