– Ми знаємо, що цей любчик почитує «Базікало». Інформація щодо Ґрема й Лектера була в «Базікалі». Не знаю жодної іншої газети, яка б публікувала ці подробиці.
– У «Базікалі» є літери «а» та «о». Розділ особистих оголошень, як гадаєш? Саме там і треба шукати.
Кроуфорд звірився з бібліотекою ФБР, потім передав телефоном вказівки до польового офісу в Чикаго.
Закінчивши роботу, Бауман віддав йому теку.
– «Базікало» виходить сьогодні ввечері, – сказав Кроуфорд. – Його друкують у Чикаго по понеділках і четвергах. Нам видадуть затверджену верстку приватних оголошень.
– Мабуть, я ще дещо видобуду, проте небагато, – пообіцяв Бауман.
– Як щось корисне – одразу сповіщай Чикаго. Мені все доповіси, коли я повернуся з божевільні, – уже у дверях кинув Кроуфорд.
14
Турнікет на виході вашингтонської станції «Метро-Сентер» виплюнув проїзний Ґрема, і слідчий вийшов у жаркий день із дорожньою сумкою в руках.
Будівля Дж. Едґара Гувера скидалася на величезну бетонну клітку, що майоріла в розпеченому повітрі над Десятою вулицею. Коли Ґрем поїхав із Вашингтона до Флоріда-Кіз, ФБР саме переїжджало до цієї нової штаб-квартири. Він тут ніколи не працював.
Кроуфорд зустрів його біля контрольно-пропускного пункту при підземному в’їзді, аби підтвердити наспіх видану перепустку Ґрема власними документами. Ґрем мав стомлений вигляд і нетерпляче чекав закінчення перевірки. Кроуфорд замислився, як почувається Вілл, знаючи, що про нього думає вбивця.
Ґрему видали магнітну перепустку – таку саму, як у Кроуфорда на жилеті. Він вставив її в електронні ворота й пройшов у довгі білі коридори. Кроуфорд ніс його дорожню сумку.
– Забув сказати Сарі, аби послала по тебе машину.
– Мабуть, так швидше. Ти повернув записку Лектеру, усе гаразд?
– Ага, – відповів Кроуфорд. – Сам щойно повернувся. Ми там залили коридор водою. Удали, що трубу прорвало й сталося коротке замикання. Викликали Сіммонза, він тепер провідний спецагент у Балтиморі, і поставили його витирати підлогу, поки Лектера везли назад до камери. Сіммонз гадає, що він купився.
– Я в літаку все думав, а чи не написав Лектер сам цю записку?
– Мене теж це непокоїло, доки я її не побачив. Слід від укусу на папері збігається з укусами на жінці. А ще писана вона кульковою ручкою, якої в Лектера нема. Людина, що її написала, читає «Базікало», до Лектера ця газета не потрапляла. Ренкін і Віллінґем перетрусили камеру. Чудово попрацювали, проте ніц не знайшли. Вони спершу сфотографували все на поляроїд, аби потім розставити речі по місцях. Тоді прийшов прибиральник і зробив усе те, що робить зазвичай.
– То що ти думаєш?
– Що стосується фізичних речдоків, які б указували на особу адресанта, то записка – просто негідь, – відповів Кроуфорд. – Ми якимось чином мусимо обернути цей зв’язок нам на користь, проте хай мене грім поб’є, якщо я знаю як. Решту лабораторних аналізів ми отримаємо за кілька хвилин.
– Ми вже контролюємо телефон і пошту в лікарні?
– Маємо постійний дозвіл на відстеження й запис кожної розмови, яку Лектер матиме телефоном. Він зробив один дзвінок у суботу по обіді. Чилтону сказав, що хоче зв’язатися з адвокатом. Довбана регіональна служба зв’язку, тож я ні в чому не певен.
– Що сказав адвокат?
– Нічого. Ми відокремили собі лінію в лікарняній комутаційній, аби в майбутньому не заважати Лектеру розмовляти, тож удруге він повз нас не проскочить. Перериватимемо всю вхідну й вихідну кореспонденцію, починаючи з наступного листа. З ордерами, слава Богу, проблем не було.
Кроуфорд напнув живота перед дверима й всунув у щілину перепустку, що висіла в нього на жилеті.
– Мій новий кабінет. Заходь. У маляра лишилося трохи фарби після лінкора, що він до того фарбував. Ось записка. Копія в масштабі оригіналу.
Ґрем перечитав її двічі. Від погляду на тонкі кривулясті лінії, що складали його ім’я, у голові розлігся пронизливий дзвін.
– У бібліотеці підтвердили, що «Базікало» – єдина газета, яка надрукувала репортаж про тебе й Лектера, – сказав Кроуфорд, калатаючи собі алка-зельцер. – Не хочеш ковтнути? І молодець, що не хочеш. Стаття вийшла тиждень тому в ніч на понеділок. У кіосках усієї країни з’явилась у вівторок, за винятком деяких штатів, таких як Аляска, Мен тощо, туди дійшла в середу. Зубний ельф отримав примірник, і то не раніше за вівторок. Тож він читає статтю, потім пише Лектеру. Ренкін і Віллінґем і досі просіюють лікарняне сміття в пошуках конверта. Паскудна робота. Тут, у Чесапіку, не звикли відсортовувати папір від підгузків. Гаразд, тож не раніше ніж у середу Лектер отримує записку від Зубного ельфа. Вириває частину, де описано спосіб спілкування, і закреслює та виколупує згадку, що трапилася вище за текстом. Не розумію, чому він не позбувся всього того шматка.