Кроуфорд поглянув на годинник.
– Вілле, у нас лишаються три варіанти подальших дій, і обирати треба зараз. Можна вилучити з газети Лектерове повідомлення й нічого не публікувати. Можна вставити наші оголошення, тільки скласти їх простіше, та припросити Зубного ельфа до поштової скриньки. І можна пустити Лектерове послання, нічого не міняючи.
– А ти точно знаєш, що ми ще можемо вилучити його оголошення з «Базікала»?
– Честер припускає, що за п’ятсот баксів майстер виб’є його з гранки.
– Мені б дуже не хотілося спрощувати мову повідомлення, Джеку. Ельф узагалі може покинути листування з Лектером.
– Так, а мені б дуже не хотілося публікувати звістку від Лектера, не знаючи її змісту, – сказав Кроуфорд. – Що такого може повідомити Лектер, про що не відає Ельф? Якщо він дізнається, що в нас є частковий відбиток великого пальця, а його пальчиків немає в жодній базі, то він може випалити собі шкіру на пучках, повидирати зуби й потім реготати з нас у суді, сяючи голими яснами.
– У звіті, який бачив Лектер, відбиток пальця не згадувався. Краще пустити повідомлення Лектера як є. Принаймні заохотимо Зубного ельфа до подальшого контакту.
– А якщо таким чином ми заохотимо його не тільки листуватися?
– Тоді нас іще довго буде млоїти, – відповів Ґрем. – Але це треба зробити.
П’ятнадцять хвилин по тому в Чикаго закрутилися великі друкарські преси, набираючи обертів, доки від їхнього гуркоту в цеху не здійнялася курява. Вдихаючи запах чорнила й розпечене повітря друкарні, агент ФБР чекав нагоди вчепити один із перших примірників.
Серед заголовків на першій шпальті були й такі: «Трансплантація голови!» та «Астрономи вгледіли Бога!»
Агент перевірив, чи на місці приватне оголошення від Лектера, а тоді опустив газету в конверт експрес-доставки до Вашингтона. Одного дня він знову побачить цю газету й пригадає мазок від свого великого пальця на першій сторінці, але це станеться багато років по тому, коли він підведе своїх дітей до особливих експонатів на екскурсії в штаб-квартирі ФБР.
15
Кроуфорд прокинувся вдосвіта від глибокого сну. Побачив темну кімнату, відчув пухкі сідниці своєї жінки, що так затишно тулилися до його попереку. Він не розумів, чому прокинувся, доки не почув другий дзвінок телефону. Слухавку намацав одразу.
– Джеку, це Ллойд Бауман. Я розгадав шифр. Ти маєш терміново дізнатися, про що там ідеться.
– Окей, Ллойде, – відповів Кроуфорд, уже соваючи ногами в пошуках капців.
– Цитую: «Ґрем живе в Марафоні, штат Флорида. Рятуй себе. Убий їх усіх».
– Прокляття! Треба бігти.
– Знаю.
Кроуфорд спустився у свій підвальний кабінет, навіть не одягаючи халата. Він двічі зателефонував у Флориду, один раз – в аеропорт, потім – у готель до Ґрема.
– Вілле, Бауман щойно розгадав шифр.
– І що там?
– Скажу за мить. А тепер послухай мене. Усе гаразд. Я вже про все подбав, тож не кидай слухавку, коли я тобі розповім.
– Кажи зараз.
– Це твоя домашня адреса. Лектер дав цьому покидьку твою домашню адресу. Стривай, Вілле. Просто зараз на Шуґарлоуф їдуть дві машини з відділку шерифа. З моря прикриває катер від митниці Марафона. У такий короткий час Зубний ельф нічого не встигне накоїти. Зажди. З моєю допомогою ти зможеш швидше діяти. А тепер послухай. Офіцери не стануть лякати Моллі. Автівки шерифа просто перекриють дорогу до будинку. Два помічники шерифа наблизяться до будинку настільки, аби просто за ним спостерігати. Зателефонуєш їй, коли вона прокинеться. За півгодини я по тебе заїду.
– Мене тут уже не буде.
– Наступний літак до Флориди вилітає не раніше за восьму. Привезти їх сюди буде швидше. Я виділю їм чесапікський будинок мого брата. У мене добрий план, Вілле, зажди і вислухай мене. Якщо він тобі не сподобається, я сам посаджу тебе на літак.
– Мені треба дещо взяти зі збройниці.
– Усе візьмемо, щойно я по тебе заїду.
Моллі та Віллі були одними з перших пасажирів, які зійшли з літака в Національному аеропорті Вашингтона. Моллі помітила Ґрема в натовпі, не усміхнулася, обернулася до Віллі та щось йому сказала. Вони хутко йшли попереду потоку туристів, що поверталися з Флориди.
Моллі обміряла Ґрема очима, підійшла й злегка поцілувала. Засмаглі пальці холодили йому щоку.
Ґрем відчув на собі пильний погляд хлопця. Віллі здалека простягнув руку для привітання.
Поки вони йшли до автівки, Ґрем устругнув жарт про важелезну валізу Моллі.
– Я сам понесу, – сказав Віллі.