– Що я тут роблю?
Наприкінці питання голос зірвався на вереск. Відповідь долинула десь здалеку, за спиною Лаундза:
– Спокутуєте, містере Лаундз.
Репортер почув кроки, що здіймались сходами. Почув, як у ду´ші полилась вода. У голові почало прояснятися. Він пам’ятав, як вийшов із редакції, як поїхав додому, але після цього нічого не пригадував. У скроні пульсував біль, від запаху хлороформу хотілось блювати. Він злякався, що в такій виструнченій позі може захлинутись блювотинням. Роззявив рота якомога ширше й глибоко задихав. Він чув, як б’ється його серце.
Лаундз сподівався, що це сон. Спробував підняти руку з підлокітника, навмисне збільшував зусилля, доки біль у долоні й передпліччі не став таким нестерпним, що спати було б неможливо. Це не сон. Плин думок пришвидшився.
Раз у раз напружуючись, він міг скосити очі так, щоб споглядати свої руки – по кілька секунд, не більше. Побачив, на чому сидів. То в жодному разі не прилад для фіксації зламаної спини. То не лікарня. Хтось його полонив.
Лаундзу здалось, що поверхом вище хтось тупотить, проте це могли бути й удари його серця.
Він намагався думати. Силкувався думати. «Заспокойся і думай», – прошепотів. Заспокойся і думай.
Східці зарипіли – Доларгайд спускався.
Лаундз відчув, як на кожну сходинку припадає вага чоловіка. Відчув, що позаду хтось стоїть.
Лаундз промовив кілька слів і тільки потім зміг говорити голосніше.
– Я не бачив вашого обличчя. Я не зможу вас упізнати. Я не знаю, який у вас вигляд. «Базікало», я працюю в «Народному базікалі», воно заплатить викуп… великий викуп за мене. Півмільйона, може, мільйон. Мільйон доларів.
Позаду – мовчання. Потім рипнули диванні пружини. Отже, чоловік присів.
– Що ви думаєте, містере Лаундз?
«Відкинь біль і страх і думай. Зараз. Увесь час. Аби виграти трохи часу. Аби виграти роки життя. Він іще не постановив мене вбити. Іще не показав мені свого обличчя».
– Що ви думаєте, містере Лаундз?
– Я не знаю, що зі мною відбувається.
– Ви знаєте, Хто Я, містере Лаундз?
– Ні. І не хочу знати, повірте.
– Цитуючи вас, я лютий, збочений імпотент. Звір, як ви самі сказали. Якого, певно, випустив із божевільні якийсь добросердий суддя.
Зазвичай Доларгайд уникав би свистячого «с». Проте з таким слухачем, якому було зовсім не до сміху, він почувався вільно.
– Тепер ви знаєте, так?
«Не бреши. Міркуй швидше».
– Так.
– Чому ви пишете неправду, містере Лаундз? Чому кажете, що я божевільний? Відповідайте, зараз же.
– Коли хтось… коли хтось робить такі речі, які більшість людей не розуміє, то його називають…
– Божевільним.
– Так називали, наприклад… братів Райт. Протягом усієї історії…
– Історія. Ви розумієте, чим я займаюся, містере Лаундз?
«Розумієте». Ось воно. Шанс. Хапайся.
– Ні, але гадаю, мені випала можливість зрозуміти, а тоді всі мої читачі також зрозуміють.
– Почуваєтеся обраним?
– Це дійсно привілей. Але мушу вам сказати, як чоловік чоловіку, що мені страшно. Важко зосередитися, коли страшно. Як ви маєте великий задум, то не потрібно мене лякати, аби вразити.
– Як чоловік чоловіку. Як чоловік чоловіку. Ви користуєтесь цим виразом, натякаючи на щирість, містере Лаундз, вельми вдячний. Та, розумієте, я не чоловік. Колись ним був, та Милістю Божою і моєю власною Волею я став Інакшим, Більшим за чоловіка. Ви кажете, вам страшно. Ви вірите, що Господь тут, із нами, містере Лаундз?
– Я не знаю.
– Ви зараз йому молитеся?
– Інколи молюся. Мушу зізнатися, що здебільшого молюся тоді, коли мені страшно.
– І Бог вам помагає?
– Не знаю. Потім я про це не думаю. Хоча слід.
– Слід. Угу-у-у-у. Вам так багато слід зрозуміти. Невдовзі я вам допоможу зрозуміти. Почекаєте хвилинку?
– Звісно.
Кроки віддаляються. Шарудіння, торохкотіння в кухонній шухляді. Лаундз написав багато репортажів про вбивства, скоєні на кухні, де підручних засобів удосталь. Поліцейські звіти назавжди можуть змінити ваше ставлення до кухні. Тепер із крана потекла вода.
Лаундз вирішив, що зараз, певно, ніч. У нього зустріч із Ґремом і Кроуфордом. Його вже неодмінно почали шукати. На мить, разом із його страхом, запульсував величезний, пустий смуток.
Дихання позаду, щось біле сяйнуло в полі зору. Лаундз безперестану крутив очима. Рука, бліда й потужна. У ній – чашка чаю з медом. Лаундз посмоктав крізь соломинку.
– Зроблю великий репортаж, – говорив він між ковтками. – Напишу все, що скажете. Опишу так, як схочете, або без описів, без описів.