На пʼятий день вона пішла з лікарні самотою. Не знала, куди податися. Додому вертатись було не можна – мати чітко дала їй це зрозуміти.
Меріан Доларгайд Тревейн рахувала кроки між ліхтарними стовпами. Через кожні три стовпи вона сідала на валізу перепочити. Хоч валіза в неї була. У всякому місті при автобусній станції був ломбард. Цього вона навчилася, подорожуючи з чоловіком.
1938 року Спрінґфілд аж ніяк не можна було назвати центром пластичної хірургії. У Спрінґфілді ти мав носити те обличчя, що дала тобі природа.
Хірург із міської лікарні зробив для Френсіса Доларгайда все, що міг. Спершу закріпив середню частину щелепи еластичною стрічкою, потім зашив розщілини в губі методом зустрічних прямокутників, який зараз вважається застарілим. З косметичної точки зору результати були не найкращими.
Хірург потрудився почитати про проблему Френсіса й дійшов правильного рішення не чіпати тверде піднебіння, доки хлопчику не виповниться п’ять років. Передчасна операція призвела б до затримки розвитку верхньої щелепи.
Місцевий дантист зголосився зробити обтуратор, що закривав дитині піднебіння й давав змогу харчуватись так, щоб їжа не затікала в ніс.
Півтора роки Френсіс прожив у Спрінґфілдському будинку для підкидьків, тоді перейшов у сиротинець імені Морґан Лі.
Сиротинець очолював преподобний С. Б. «Бадді» Ломакс. Брат Бадді зібрав усіх хлопчиків і дівчаток і сказав їм, що у Френсіса вовча паща, та вони мають бути обачними й ніколи не нагадувати йому про це.
Брат Бадді запропонував помолитися за Френсіса.
Протягом кількох років після народження Френсіса Доларгайда його мати навчилась дбати про себе.
Спершу Меріан Доларгайд пішла працювати друкаркою в офіс районного голови Демократичної партії Сент-Луїса. З його допомогою вона анулювала шлюб із запропащим містером Тревейном.
Під час розірвання шлюбу про дитину не згадувалося.
Зі своєю матір’ю Меріан знатись не бажала. («Я тебе не для того ростила, щоб ти стала підстилкою якомусь ірландському непотребу», – так сказала місіс Доларгайд на прощання Меріан, коли та пішла з дому з Тревейном.)
Якось колишній чоловік зателефонував Меріан на роботу. Тверезий і побожний, він розповів їй, що знайшов спасіння й тепер хоче знати, чи зможуть він, Меріан і дитина, «яку він так і не мав щастя бачити», зажити новим щасливим життям. Голос у нього був пригнічений.
Меріан сказала, що дитина народилася мертвою, і повісила слухавку.
Тоді чоловік з’явився п’яним під її гуртожитком разом із валізами. Коли вона наказала йому забиратися, він зауважив, що не з його провини шлюб розпався, а дитина була мертвонародженою. І взагалі він сумнівався, що то його дитина.
У пориві гніву Меріан Доларгайд розповіла Майклу Тревейну, яка саме дитина в нього народилася і що він може забирати її собі. А також нагадала, що в родині Тревейнів було принаймні два випадки вовчої пащі.
Вона виставила його на вулицю й сказала більш ніколи не телефонувати. То він і не телефонував. Але за кілька років, коли напився й почав міркувати про нового багатенького чоловіка Меріан, він зателефонував її матері.
Тревейн повідав місіс Доларгайд про дитину-каліку й сказав, що її криві зуби – то вроджена вада, притаманна всім Доларгайдам.
За тиждень у Канзас-Сіті Майкла Тревейна розполовинив трамвай.
Коли Тревейн розповів місіс Доларгайд, що Меріан нишком народила сина, то стара майже всю ніч не спала. Висока й сухорлява бабуся Доларгайд сиділа в кріслі-гойдалці й дивилась на вогонь. На світанку вона почала повільно й цілеспрямовано гойдатись.
Десь на горішньому поверсі цього великого будинку спросонку озвавсь хрипкий голос. Стеля над головою бабусі Доларгайд зарипіла, хтось почовгав у ванну.
Важке гупання в стелю – хтось упав, і тепер хрипкий голос озвавсь від болю.
Бабуся Доларгайд так і не відірвала погляд від вогню. Вона гойдалась усе швидше й швидше, і з часом голос замовк.
Наприкінці п’ятого року в сиротинці до Френсіса Доларгайда прийшов перший і єдиний відвідувач.
Френсіс сидів у густому смороді їдальні, коли по нього прийшов старший хлопець і відвів до кабінету брата Бадді.
Разом із братом Бадді на Френсіса чекала жінка – висока, середнього віку, обличчя затрушене пудрою, волосся зібране в тугий жмут. У сивому волоссі, в очах і на зубах проступала пожовть.
Ось що вразило Френсіса, ось що він завжди пам’ятатиме: з яким задоволенням вона усміхнулася, коли побачила його обличчя. Такого раніше ніколи не траплялося. І більше ніколи не трапиться.