Оперні співаки, які боялися, що нова форма ротової порожнини може змінити їх голоси, актори й інші публічні особи – вони їхали навіть із самого Сан-Франциско по щелепи на замовлення.
Лікар Бертль міг точно відтворити природні зуби пацієнта й експериментував із різними стоматологічними сумішами та їхнім впливом на резонанс.
Коли лікар Бертль закінчив роботу над її щелепами, зуби мали такий самий вигляд, як і раніше. Прикус компенсувала особистістю, не втрачаючи свого унікального шарму, як пояснила бабуся зі шпичкуватою посмішкою.
Якщо в цьому й був якийсь наочний приклад, то Френсіс зміг його оцінити тільки значно пізніше: він так і не дочекався подальших пластичних операцій, доки сам не зміг за них заплатити.
Френсіс витримував ці трапези завдяки тому, що опісля на нього чекала винагорода.
Щовечора чоловік Королеви-матері Бейлі приїжджав за нею на запряженому мулами возі, яким він возив дрова. Якщо бабуся клопоталася на горішньому поверсі, то Френсіс міг прокататися з ними алеєю до головної дороги.
Він цілий день чекав на цю вечірню поїздку, аби всістись у візку поруч із Королевою-матір’ю, її високий, плаский, майже невидимий в темряві чоловік мовчки правитиме мулами, а гравій хрумтітиме під залізними шинами, перекриваючи дзеленькання вудил. Двійко коричневих, подеколи вимазаних брудом мулів, короткі гриви стирчать, мов щіточки, хвости батожать крупи. Запахи поту, прокипілої бавовняної тканини, нюхального тютюну й теплого запрягу. У повітрі стояв аромат деревного диму, якщо містер Бейлі розчищав нову ділянку в лісі, а коли він брав туди з собою рушницю, то в ящику воза лежали кролики й білки – витягнутими тушками, мов вони кудись бігли.
Їдучи алеєю, вони не розмовляли, тільки містер Бейлі говорив із мулами. Віз хитався, і хлопчик із задоволенням утикався в боки подружжя Бейлі. Його зсаджували наприкінці алеї, і він давав свою вечірню обіцянку – одразу вертатися додому, а потім дивився, як вдалині зникає ліхтар возу. Він чув, як вони розмовляють дорогою. Інколи Королева-мати казала чоловікові щось потішне, і вони разом сміялися. Френсіс стояв у темряві, і йому було приємно слухати подружжя Бейлі й знати, що вони сміються не з нього.
Згодом його думка з цього приводу зміниться…
Час від часу Френсіс Доларгайд грався з дочкою скіпщика, який жив за три поля від Доларгайдів. Бабуся дозволяла їй приходити гратися, бо раз у раз вдягала дівчинку в сукні, що їх Меріан носила в дитинстві.
Апатичне рудоволосе дівча, часто воно було надто втомлене, аби брати участь у моторних забавках.
Одного спекотного червневого дня по обіді, коли дітям набридло вудити соломинками мурашиних левів у загорожі при курнику, дівчинка попросила Френсіса показати свої статеві органи.
У закутку між курником і низькою огорожею, що затуляла їх від низьких вікон будинку, Френсіс показав себе дівчинці. Вона відплатила тим же, спустивши свої бавовняні трусики до кісточок. Коли Френсіс сів навпочіпки, щоб усе роздивитися, з-за рогу шаснуло безголове курча, воно пересувалося на спині, здіймаючи крилами пил. Стриножене дівча відскочило назад, як птах забризкав її ноги кров’ю.
Френсіс схопився зі спущеними штанами, і саме в цей момент з-за рогу вийшла Королева-мати, яка шукала курча, і побачила дітей.
– Послухай-но, хлопчику, – спокійно мовила вона, – ти хотів побачити, що до чого, і вже побачив, тож тепер ходіть, знайдіть собі якесь інше заняття. Бавтесь, як годиться дітям, і одягу не знімайте. А тепер ви разом із дівчинкою допоможете мені піймати того півника.
Збентеження дітей швидко минуло, поки вони ловили прудкого півня. Але з горішніх вікон за ними стежила бабуся…
Бабуся догледіла, коли Королева-мати пішла з двору. Діти подалися в курник. Бабуся перечекала п’ять хвилин, а тоді тихо їх спостигла. Вона розчахнула навстіж двері й побачила, як малі збирають пір’ячко на капелюшки.
Бабуся відправила дівчинку додому, а Френсіса повела до будинку.
Сказала, що після покарання він повернеться в притулок до брата Бадді.
– Іди нагору. Іди до себе в кімнату, знімай штани й чекай, поки я принесу ножиці.
Він чекав у кімнаті годинами, лежав без штанів у ліжку, бгав простирадла й дожидався ножиць. Він чекав, поки внизу стих гуркіт вечері, поки скрипнув дров’яний віз і храпнули, зацокотіли мули, коли по Королеву-матір приїхав чоловік.